Перевернуті столи та стільці, роз’юшені носи, скривавлені сорочки, погрози один одному. Імениннику свято було зіпсовано, а його гості, що затіяли бійку, призначили «дуель» за годину.

Олег, не відаючи про небезпеку даної зустрічі чоловіків, вирішив піти разом із товаришем, якому було призначено «стрілку». Дійшовши до місця зустрічі, вони потрапили під приціл – куля, випущена з рушниці, влучила імениннику в спину. «Дуелянти» затіяли стрілянину.

Це сталося близько десятої години вечора на перехресті біля будинку №2 вул. Академіка Кримського напередодні всеукраїнського свята, коли люди відпочивали, а на вулицях було людно. Сліпі кулі могли влучити в будь-якого перехожого, але, на щастя, обійшлось однією жертвою.

Працівників міліції і «швидку допомогу» викликали жителі будинку, які стали свідками цієї події. «Дуелянти» того ж вечора були розшукані і затримані – наразі вони перебувають в ізоляторі тимчасового тримання Білоцерківського МВМ. Потерпілого прооперовано – він знаходиться в реанімаційному відділенні міської лікарні в тяжкому стані. Куля, випущена з дробовика, заподіяла йому численні рани спини та лівої руки.

Ведеться слідство, в ході якого й буде визначено степінь покарання затриманих.

Тетяна Гадомська, спеціаліст по взаємодії

з громадськістю та ЗМІ Білоцерківського МВМ

А в цей час чоловік попорпався у сумці і знайшов там трохи менше сотні гривень. Купив собі пива і почав вештатись незнайомим містом. Заблукав і прийшов майже на те ж місце, де пограбував пенсіонерку. Жінка саме описувала свого кривдника міліціянтам, коли він намалювався перед очима.

Затриманий чоловік в’язницю вважає своїм другим домом. Лише місяць тому він вийшов на волю після чергової відсидки.

… (найвище керівництво обласного ДАІ, міської та районної влади, великих і маленьких автопідприємств Білої Церкви), аби підбити підсумки І півріччя роботи і визначитися з пріоритетами на майбутню співпрацю. Вони кілька годин балакали, «терлися» й «перетирали», а в результаті спільних зусиль «народили» маленьку мишку, що майже напевно хвостиком по яєчках крутне, підморгне – і в підпілля. Звісно, яйця порозбиваються вщент, а діди з бабами, як завжди, посідають і зарюмсають в увесь голос. Класика!

А починалося все дуже серйозно. Ціла купа людей у формі з таким, знаєте, особливим виразом облич, як у дуже великих цабе, яких доля закинула на забитий хутір. Напевно, так вони десь і вважали, бо в. о. заступника начальника управління відділу ДК Олександр Гринюк спершу прирівняв Білу Церкву з його колишнім місцем проживання містечком Первомайськ на Миколаївщині. Коли заступник міського голови пан Гнатюк нагадав, що Біла Церква все ж таки місто обласного підпорядкування і, як мінімум, вчетверо більше за малесенький Первомайськ, великий даішний начальник спантеличився такою несподіванкою. Проте на цьому всі можливі несподіванки й закінчилися.

Люди в формі один за одним вигукували стандартні лозунги та пропозиції, які в підсумку зводилися до:

а) усі навколо винні (читай – безвідповідальність і анархія; водії без належної практики, без ліцензій, без дорожніх листів, без царя в голові та ще й не бажають возити безплатних пільговиків. А що субвенції за пільгперевезення? Це не до нас…);

б) міська влада не докладає належних зусиль для підвищення безпеки руху на автошляхах (ай-яй-яй);

в) останнє і головне – всі автоперевізники Білої Церкви заборгували державі (читай нам) різні суми штрафних санкцій, так ви вже, будь ласка, розрахуйтесь (знову ай-яй-яй)…

До речі, суми й справді вагомі – загальна заборгованість наразі становить рівно 126480 гривень. З цього приводу один із присутніх перевізників, яскраво почервонівши всім тілом, дуже чітко й дуже тихо прошипів: «Ага, цього ви навчилися».

Взагалі, нарада нагадувала собою зустріч трьох легендарних персонажів: лебедя, рака та щуку. Всі тягнули ковдру на себе і ставили наголоси на собі. ДАІ бажало отримати «наколядовані» штрафи, легальні перевізники воліли натравити автоінспекцію на перевізників нелегальних або напівлегальних, а заступник міського голови Гнатюк (завжди такий активний) переймався тим, як розібратися з місцевими таксистами, мовляв, дістали вже до «самого не хочу», а зробити їм «кирдик» міська влада не в змозі, функцій не вистачає. Власне, уся ця говорильня вилилася всього лише в одне фактичне резюме: треба буде зробити в Білій Церкві спільний каральний рейд (ДАІ + перевізники + міська влада), без системних рішень, без стратегічної лінії, без наукового підходу. Погодьтесь – не густо. Тим більше, що разові рейди не вирішують проблем, а просто заганяють їх у глибоке підпілля, де вони потім досить непогано почуваються… наче маленькі новонароджені миші.

Олександр Виговський

…у своїй громадській приймальні праворуч від центрального входу ПК «Росава». Олександр Станіславович розписав журналістові свою самовіддану працю на благо простих білоцерківців, у той час як інші «благодійники», так би мовити, граються на білбордах у Сільвестрів Сталонів, Арнольдів Шварценегерів та Юріїв Нікуліних. Мовляв, я не такий, я – протилежний. Сказав – зробив, пообіцяв – виконав; тобто як справжній чоловік!

- Можу довести, – каже.

- Доведіть, – це вже ми йому.

- Нема проблем. Приходьте у четвер на вулицю Комсомольську, 98. Разом проінспектуємо ЖЕКівський ремонт даху.

-  А Ви там яким боком?

- На моє ім’я надійшла заява від місцевих мешканців. Конкретно – від Тетяни Борисівни Володько. Вона написала, що в негоду в неї та кількох сусідів протікає дах, від чого на стелях квартир виникають відразливо-жовті плями, з яких на підлогу ллється вода. Звісно, таким чином нівелюються всі ремонти, що сьогодні, як ви розумієте, коштують ой як недешево.

Ми в «Копейке» – теж чоловіки. У четвер прийшли, незважаючи на заливний дощ. А там – уже всі з депутатом на чолі. Олександр Ліневич із місця в кар’єр виголосив невеличкий вступний спітч:

-  Тут присутні головний інженер п’ятого ЖЕКу, покрівельники, мешканці верхніх поверхів, журналісти кількох регіональних видань. Зараз ми всі разом піднімемось на дах і подивимось що зроблено по цій скарзі і як зроблено. Якщо погано, зафіксуємо й поставимо відповідні запитання начальнику 5 ЖЕКу, якщо вкрали – покараємо.

Сказано – зроблено. Піднялися – подивилися. Справді, на відповідній частині даху покладено новий рубероїд, проте в кількох місцях усе ж було чимало води. Ну ду-уже чимало, достатньо, щоб зіпсувати настрій як мешканцям, так і самому мегадепутату. Проте комунальники з цього приводу не виявили жодних хвилювань. Мовляв, так побудовано дах, зі зниженнями біля зливів.

Головний інженер ЖЕК №5 Михайло Олександрович

Животівський розставив крапки над «палками», підсумувавши ситуацію таким чином:

-  Ми зробили плановий ремонт частини даху будинку на вулиці Комсомольській, 98. Наскільки вистачило коштів. На жаль, не всі мешканці вчасно сплачують за комунальні послуги, тому на повномасштабні ремонти наших можливостей бракує.

- Що скажете на це? – звернулися ми до Олександра Ліневича.

- Тут є раціональне зерно. Хоча існує інший бік медалі. Мешканці сплачують комунальні послуги, кошти надходять ЖЕКам, так би мовити, у загальний котел, з якого потім комунальники беруть для нагальних потреб. Тобто мешканці будинку №1 можуть вчасно сплачувати свої рахунки, натомість їх проблеми можуть зависати в повітрі через несплату послуг мешканцями будинку №2, який стоїть ближче у черзі на плановий чи позаплановий ремонт. Така ситуаціє б’є по суспільно-громадській справедливості, викликає постійну напругу серед містян. Я давно ініціював у міській раді такий порядок, при якому будинки обслуговуватимуться з тих коштів, які надійшли на рахунок від мешканців конкретного будинку. Прецеденти є, в кількох українських містах. На жаль, більшість колег бажають жити по старинці, напевно, в мутній воді легше рибку зловити. А щодо цього будинку, то найближчим часом я запропоную колегам у міській раді виділити необхідні кошти з бюджету, аби закінчити покрівлю якіснішим імпортним матеріалом. Думаю, цю проблему ми вирішимо. Складніше буде на наступному об’єкті: п’ятиповерховому будинку на Ярослава Мудрого. Там на ремонт покрівлі вже витрачено близько 10 тисяч гривень, а результату від нього – катма.

Справді, біля наступного об’єкту, будинку на розі Я. Мудрого та вулиці Міліцейської, нас уже чекали з десяток емоційних мешканців, які бажали на власні очі (наче того Леніна) побачити славетного депутата Ліневича, який одним махом виконає три їхніх бажання. Ну, не три, то хоча б одне: збудує новий дах наметиком, щоб як у людей, щоб не затікало, не підтікало, не лилося. Такий повномасштабний ремонт потягне десь на 60 тисяч повноцінних гривень. Ми спитали в Олександра Станіславовича:

- Що робитимете?

- Що маю. При змінах до міського бюджету внесу свої пропозиції щодо виділення коштів. Власне, сума не така вже й не підйомна. А чому б не допомогти в конкретній справі конкретним людям? Думаю, хоч у кінці каденції наші депутати знайдуть можливість залишити після себе вдячну пам’ять, а не міркуватимуть виключно про власні кишені.

Щодо нашої думки, то хочеться зазначити: не знаю, наскільки закінченими (втіленими в позитивний результат) бувають такі інспекторські походи Олександра Ліневича, але того, що він хоча б намагається допомогти, не даючи закиснути в розніженій бездіяльності міському чиновництву, годі й заперечувати. Одна тільки епопея з «Лісовою казкою» чого варта! Один проти всіх депутатів, мера й міністра попер. Але ж відстояв комунальне майно для громади. Наразі табір працює й діти відпочивають. Він, наче той спартанець (дивилися «300 спартанців» на ICTV?), не здається й не розслабляється, щоб не пролетіти повз анали історії. Думаю, не пролетить, влучить у саму «десяточку». І правильно, бо заслужив, чесне слово, хоча б «дев’яточку» точно заслужив. Для народу ж корячиться, а люди таке тонко відчувають. Тому й люблять свого мегагероя та супердепутата Ліневича. При «пожежі» шукають у натовпі. Хоча краще шукати його на даху…

Олександр Виговський

До 19-річчя української Незалежності

З гордістю піднявши голови, тішилися самоповагою, по-особливому смакували слова: ми – українці. День Незалежності зустрічали військовими парадами, загальною молитвою за Україну представників усіх релігійних конфесій, вечірніми салютами-феєверками… Нині не так. Подорослішали.

Здійснення дитячих мрій про все й відразу – достаток, соціальну забезпеченість, європейські стандарти життя – не дочекалися. Натомість переживаємо період, що вже отримав назву «сутінки сподівань». Маємо те, що маємо: суцільні компроміси. Заплуталися в стосунках з МВФ, створивши парадокс: грошей позичили – життя громадян погіршили, тож ні підвищення зарплат, ні пенсій вже й не чекаємо. Здали Крим на 25 років за зменшення ціни на газ – і отримали його подорожчання, що потягнуло догори вартість комунальних послуг, ціни на продукти харчування. А грошей знову катма: ні армію оснастити, ні одного з найбільших у світі податкового навантаження зменшити, ні підручників школярам вчасно надрукувати не виходить. Поступово скочуємося до колоніального минулого, вкладаючи кошти в економіку інших країн, підтримуючи на державному рівні особисту релігійну належність високих урядовців, позбавляючись пріоритетності рідної української мови, відмежовуючись від свободи слова загалом…

Як далі? Посипати голову золою, мовляв, що було, те й буде: історія України – це завжди історія її поразок? Журитися – плакати, не отримавши бажаного, ставати в куток на коліна – поведінка дитяча. А ми – дорослі, 19-річні. Бути дорослим – означає бути мудрим. Без ілюзій. Без істерик. І без самообману. Аналізувати й робити висновки. Згадати минуле. Адже нас тисячоліттями здавна «били, вбивали, на чужину гнали». Маємо досвід: згідно з «Коротким словником синонімів української мови», в якому розроблено 4279 синонімічних рядів, найбільшу кількість синонімів утворили для слова «бити» – 45. Тому наразі постає завдання: оцінити пережите та зроблене й думати про майбутнє. Ми вистоїмо, витерпимо, збережемо здобуту ціною життя незчисленних своїх попередників волю. Всі ми – великий народ, віруючий у славу України. Ми – ті, хто і словом, і ділом зробить краще, ніж є, аби слава наша була доброю й знаменною, а гордість за державу й пошана до кожного з нас зростала у всьому світі. Ми – здатні. Недарма ж за одного битого двох небитих дають.

Цьогоріч одним-однісінька стояла 20 серпня на сцені ПК «Росава» красива жінка в українському вбранні, уособлюючи собою неньку Україну. Її прекрасний голос а капела сповіщав присутнім на присвяченому Дню Незалежності урочистому зібранні: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля!». Виглядало це дійство зворушливим і знаковим: велика сцена уособлювала великий світ, одинока беззахисна постать жінки – бажання її оберегти, розважити, ощасливити. Однак потішити матінку Україну місцевими здобутками білоцерківському меру В. Савчуку було непросто. Небагата нині наша хата, як капосна миша, економічна криза безжально сточила наші статки». Разом з тим, за словами міського голови, «невеличкий крок уперед ми зробили». Приміром, за період від минулорічного серпня до Дня Незалежності – 2010 ми народили тобі, Україно, більше людей, ніж поховали в твоїй землиці, бо піклуємося про здоров’я своїх громадян. Наші пологовий будинок та дитяча лікарня – кращі в Київській області. Не забуваємо й про дорослих – вкладаємо значні кошти в найсучасніший ремонт планових операційних лікарні №2. Щодо освітянської галузі – таки плануємо найближчим часом закінчити «довгобуд» школи на вул. Зеленій і вже у вересні розпочати зведення дитсадка на Таращанському масиві. Тож будемо ми в тебе, Україно, освіченими, а ще – культурними, адже на 115 тис. грн. поповнили фонд міських бібліотек, маємо можливість відвідувати музично-драматичний театр, що тепер носить звання академічного. Духовна пожива має додавати нам сили й наснаги, бо з матеріальною в місті набагато скрутніше. Середню зарплатню білоцерківцям (1595 грн. – 3-й показник по Київській області), на жаль, виплачуємо не всім, заборгованість становить 14 млн. грн. Мусимо допомагати молодим сім’ям (за період «від свята – до свята» близько 500 родин отримали допомогу) і витрачати мільйони гривень на субсидії малозабезпеченим верствам населення. Аби працювали наші підприємства – як кошенят, «віддаємо їх у хороші руки»: «Поліс» із ковбасою – киянам, старий «Електроконденсатор» – в’єтнамцям на лапшу, один із цехів «Трібо» – англійцям, сподіваючись, що й нам якась крихта перепаде з чужого хазяйського столу. Бо ж нині маємо наповненість міського бюджету лише на 88%, причому 47 його відсотків припадає на частку малого й середнього приватного бізнесу. Господарюємо, одним словом, задля блага України так, як і годиться (в сенсі того, що народ має ту владу, на яку заслуговує). Втім, люди в нас хороші, працьовиті й гідні пошани. А найбільшими заслугами перед містом, якщо судити по нагородженню почесними грамотами Київської облдержадміністрації, можуть похвалитися начальник міжміського бюро технічної інвентаризації В. Гламазда та технічний директор ЗАТ «Росава» О. Даліба.

Їх та багатьох інших відзначених подяками облради та грамотами міськвиконкому кращих білоцерківських працівників різних сфер суспільної діяльності привітав зі сцени ПК «Росава» архієпископ Білоцерківський та Богуславський Митрофан. На всю громаду він закликав Божого благословення, побажав мирного, спокійного й благополучного життя.

Завершувалися урочистості офіційним нагородженням талантів твоїх, Україно. Білоцерківську міську літературно-мистецьку премію вручили поету-патріоту й філософу, залюбленому в старожитності співучого рідного слова К. Мордатенку за збірку «Любовоспас» та народному хореографічному колективу народного танцю «Рось». Під час церемонії майже нікому з присутніх глядачів не видалося дивним, що І. Максимова (художній керівник юних танцюристів) подячну промову за присуджену її вихованцям премію (нагадаємо – імені класика української літератури на святкуванні державного українського свята) висловлювала російською мовою. Поодинокі обурення такою зневагою вмить були «зашикані» широким загалом. Поблажлива аудиторія пишалася своєю толерантністю, а засмучені національно свідомі одинаки затихли. Загладити інцидент та підвищити настрій глядачів вдалося швидко –всіх чекав великий святковий концерт.

А от Днем Державного прапора України 23 серпня пересічні мешканці Білої Церкви взагалі не переймалися – врожаї картопляних плантацій, мабуть, зігрівали серця краще, ніж патріотична любов до національної символіки. Не те, щоб приватні балкони та вікна – більшість установ навіть у самісінькому центрі міста жовто-блакитні знамена не прикрасили. До урочистого підняття стягу біля будівлі міської ради зійшовся лише невеличкий «міжсобойчик», більшості якого відвідувати державні свята належить за службовими обов’язками. Вони й привітали оплесками виконавців святкової місії – білоцерківських достойників різних поколінь: голову міської ради організації «Ветерани України» В. Волощенка, капітана 72-ї механізованої бригади Є. Вялова, лауреатів літературно-мистецької премії ім. Вінграновського В. Войтова та М. Янчук, голову ГО «Рольовий рух. Сузір’я єдності» Ю. Зубаря, велосипедиста-олімпійця В. Дюдю та міського голову В. Савчука у супроводі майбутніх розбудовників міста – гімназиста І. Панфілова та дошколярика А. Скляра.

Звісно, 24 серпня білоцерківська сім’я вольна, нова не забула пом’янути незлим тихим словом свого великого Патріота, Мученика й Пророка Т. Шевченка. До його постамента несли квіти, перед його очима долучали до громадянства врученням новеньких паспортів юних мешканців міста та співали українських пісень. Йому й відзвітували промовою благочинного Білоцерківського району УПЦ КП отця Миколая: «Український дух відродився! Ми не закопали свій талан – Божий дар волі й державності у землю рабства. Нація відбулася!».

Олена Литвинова

У Тайвані головний хмарочос відображає культуру й гордість народу. У Парижі – сполучення стародавності й сучасності. Українське суспільство є менш терплячим та більш зашореним нікчемними ідеологічними штампами. За радянських часів хмарочоси позиціонувались як символ людиноненависті в капіталістичному суспільстві. Прикладом негативного використання образу можуть служити агітаційні віршики на кшталт: «В Америці хмарочоси, а трудящі голі й босі» (це в них трудящі голі й босі?). Тому й досі дехто називає хмарочоси монстрами й абсолютно щиросердно вважає, що в гуманістичній шенгенській Європі їх будувати заборонено. Для прикладу, найбільш високими містами причесаної Європи наразі виступають Москва, Франкфурт-на-Майні, Лондон, Париж, Роттердам, Варшава. Найвищий європейський хмарочос розташований у московському районі Москв-Сіті і являє собою беззаперечну гордість сучасного населення «Третього Риму». Серед близько десяти будівель виділяється Вежа Федерації – найвищий хмарочос у Європі. Висота вежі становитиме 354 м і буде нараховувати 93 поверхи. Проте заради справедливості зазначимо, що до 50 найвищих споруд світу не дотягнувся жоден і «старосвітських» гігантів. Тут першість тримають азіатські та американські «співбрати». У вересні 2004 року розпочалось будівництво, а в січні 2010-го був офіційно відкритий Бурдж Халіфа – найвищий хмарочос світу в місті Дубай (Об’єднані Арабські Емірати). Його висота становить 640 м до даху, а разом зі шпилем – 828 м. Споруда має 162 поверхи (не враховуючи підвал). Наразі другий за висотою – Тайбей-101 (англ. Taipei 101). Його будівництво почалось у 1999 р. і закінчилось 2003-го. Висота становить 449,2 м до даху і 509,2 м з антеною, нараховуючи 101 поверх. Цей хмарочос негайно став символом і пошаною Тайваню. Тайбей 101 випереджає чикагського велетня Сіарс Тауер на 7,2 метрів. Величезне значення у престижі хмарочоса відіграє архітектор і врівноважений підхід до архітектурного стилю, який не має переступати планку кітчу.

Але давайте повернемось, так би мовити, до початку, до базової термінології.

Хмарочос – високий будинок житлового, офісного або адміністративного використання. Загальновизнаних критеріїв хмарочосів не існує. Мінімальна висота коливається приблизно у рамках 120-150 м. Кількість поверхів і зовнішній вигляд теж впливають на визначення хмарочоса.

Коміблок (англ. сommieblock, Tower Block) – сучасний термін, використовуваний експертами та ентузіастами архітектури відносно однотипних багатоповерхових житлових будинків. Основна маса коміблоків була побудована в соціалістичних країнах протягом 20 століття. Коміблок також може бути хмарочосом. У Канаді та США вживається термін рrojects (укр. проекти), але асоціюється лише з небезпечними житловими районами.

Висотка – зазвичай будинок, нижчий за хмарочос, 9-25 поверхів. Іноді використовуються синхронно із хмарочосом.

Скайлайн – транслітерація англійського skyline. Урбанічна панорама або вигляд міста збоку.

Синоніми – небосяг, хмаросяг, хмародряп (гумористично), небошкряб.

В українській мові існують і інші калькування, що наведені у словнику Караванського, наприклад, окрім слова «хмарочос», існують синоніми хмародер і хмародряп.

Першими спорудами-хмарочосами в Україні були не будинки, а дзвіниці. Перша висотна дзвіниця на території сучасної України з’явилась у Львові – дзвіниця Латинського кафедрального собору. На її будівництво (включно з самим собором) було витрачено 133 роки (1360-1493). Вежа сягала 80-90 метрів і була найвищою спорудою на території сучасної України. Ще однією львівською дзвіницею-хмарочосом була 65-метрова вежа Корняка, частина архітектурного ансамблю Успенської церкви. Збудована всього за 6 років (1572-1578), вона вражала своєю висотою і після реконструкції вежі Латинського кафедрального собору у XVIII столітті стала найвищою спорудою України. Вже у 1702 році у Львові з’явилась дзвіниця, яка по-справжньому вирізнялась зі скайлайну міста – вежа Костелу єзуїтів, чотиригранна споруда, архітектором якої був Валентин Годний. До нашого часу вежа, на жаль, не збереглася.

У Києві першою «висоткою» стала відома Велика Лаврська дзвіниця – 97-метрова споруда, зведена в 1745 році, будівництво якої тривало 13 років. Ще одну київську висотну дзвіницю збудували в 1853 році для Софіївського собору, Софіївська дзвіниця мала 76 метрів висоти.

Таку ж висотну дзвіницю на честь перемоги над наполеонівською армією збудували 1833 року й у Харкові, це була Успенська дзвіниця висотою 90 метрів.

1899 року в Києві розгорнувся грандіозний проект – у Троїцькому монастирі на Звіринці вирішили збудувати найвищу в Російській імперії дзвіницю. Запланована висота споруди становила 110 метрів, але в силу безлічі різних причин (в основному через протести києво-печерських монахів та Першу світову війну) ця дзвіниця так і не була добудована.

Перші хмарочоси

Вперше висотний будинок на території сучасної України був збудований у 1900-1901 роках у Києві. Це був «Київський Париж» – 8-поверховий «хмарочос» (6 основних, мансардний і підземний), що зі шпилем мав 46 метрів висоти. У цій будівлі вперше в Україні встановили ліфт. Будівля використовувалась як прибутковий будинок, власником і забудовником хмарочоса був будівельник-підрядник Лев Борисович Гінзбург.

Вже в 1912 році поблизу «Київського Парижу» Гінзбург збудував справжній хмарочос – Хмарочос Гінзбурга. Архітекторами були одесити Адольф Мінкус і Федір Троупянський. 11-поверховий будинок по-справжньому вирізнявся на тлі міста. Крім власних 70 метрів висоти будинок здавався ще вищим через своє місце розташування на пагорбі. Будівля була настільки вражаючою, що паломники з інших міст молилися перед спорудою, вважаючи, що це якийсь новомодний культовий храм. До нашого часу шедевр не зберігся, був підірваний 24 вересня 1941 року військами Червоної армії та повністю розібраний при будівництві готелю «Україна» на початку 50-х років.

У 1921 році спорудили перший львівський хмарочос – Будинок Шпрехера. Це був 7-поверховий прибутковий будинок, обладнаний двома швидкісними електричними ліфтами.

Харків – велетень конструктивізму

Великим кроком у висотне будівництво стало спорудження харківських висоток на площі Дзержинського. Спорудження цього гігантського комплексу велося за допомогою примітивних засобів: лопат і тачок. Уже в 1928 році Держпром вражав своїм масштабом – 13 поверхів, 63 метри висоти і 12 ліфтів. Десятки письменників описували цю будівлю у своїх літературних творах.

У 1932 році закінчилось спорудження Будинку проектів (сьогодні – головний корпус ХНУ імені В. Н. Каразіна (66 метрів висоти і 14 поверхів). До 1952 року будівля залишалась найвищим хмарочосом в СРСР.

Отже, Харків можна вважати першим містом України, де з’явився справжній повноцінний скайлайн.

Сталінські висотки в Україні

Після закінчення Великої Вітчизняної війни розпочалась відбудова міст СРСР, і у великих радянських містах почали з’являтися «сталінські» висотки. Найбільшого висотного будівництва зазнала Москва, але й в Україні з’явилися три високі новобудови: кінотеатр «Дружба», готель «Москва» і Будинок зі шпилем.

Першу висотку «сталінського ампіру» збудували у 1950-1954 роках в місті Харкові. Це був Будинок зі шпилем, який мав 11 поверхів та високу башту зі шпилем. До 1967 року до висотки добудували ще дві житлові будівлі. Сьогодні ця споруда входить до сімки архітектурних чудес Харкова.

Першою висоткою відбудови Хрещатика у Києві став житловий комплекс «Дружба» (сьогодні кінотеатр «Дружба»), що будувався в 1953-1954 роки. Комплекс мав уже 14 поверхів, башту і шпиль, що дали йому 60-метрову висоту.

Найвищою спорудою України повинен був стати київський готель «Москва». Він мав бути 21-поверховим з висотою 120-150 метрів, але за наказом Ради СРСР надлишки архітектури були заборонені, тож проект готелю «Москва» «обрізали».

Готелі-хмарочоси

Новим кроком України у висотне будівництво стало спорудження багатоповерхових готелей. Першим таким хмарочосом, що відкрився в 1973 році і перетнув відмітку 20 поверхів, став київський готель «Київ», який мав 22 поверхи і 80 метрів висоти. Надалі в багатьох обласних центрах УРСР споруджували схожі будівлі.

Радянські хмарочоси

У радянські часи будівництво хмарочосів в УРСР заборонялося, але будівлі 20-30 поверхів одиницями з’являлися в найбільших містах країни.

В 1970-1980-ті роки Київ дозволяють масово забудувати 9-20-поверховими житловими будинками. Першу житлову 16-поверхівку почали будувати 1965 року в Києві на розі вулиць Жилянської і Червоноармійської. За чотири роки будинок-рекордсмен прийняв перших мешканців. Відтоді місто регулярно нарощувало поверховість. 1971 року на вулиці Богдана Хмельницького, 39, з’явився перший 18-поверховий житловий будинок.

У 1975 році завершили будівництво київського Будинку ДАТУ – 19-поверхового хмарочоса, що свого часу був одним із найвищих в УРСР (поступався висотою лише готелю «Київ»).

Крім Києва і Харкова, містом хмарочосів став Дніпропетровськ. Павло Рафаїлович Ніринберг та група архітекторів інституту «Дніпрогромадпроект» розробила проект 31-поверхового житлового комплексу.

12 червня 1975 року розпочали будівництво першого дніпропетровського хмарочоса – житлового комплексу «Свічки» (31 поверх, 101 метр). Вже у 1979 році одна «свічка» була завершена і заповнювалася першими жителями. Цей хмарочос був не тільки найбільш «поверховим» з усіх, але й став найвищим хмарочосом України. В 1983 році виросла ще одна така «свічка», але на два поверхи менша.

1974 року в Києві почалося будівництво 120-метрового хмарочоса – обчислювального центру «Аерофлот» (сьогодні Міністерство транспорту України). В 1986 році будівництво завершилось, а 2003-го хмарочос реставрували й надали йому більш сучасного вигляду.

З 1968 по 1981 роки тривало будівництво Будинку торгівлі в Києві (97,5 м, 25 поверхів). Деякий час хмарочос тримав перше місце як найвищий будинок Києва. Зараз у споруді розміщена Державна податкова адміністрація України.

В 1989 році в Севастополі з’явився свій хмарочос – «Одеколон» (20 поверхів; ~90 м). Будівля мала форму відомого в той час флакона чоловічого одеколону, через що й отримала таку назву. Будинок досі лишається найвищим у місті.

Цього ж року відкрилася вражаюча будівля – 27-поверхова бібліотека імені Вернадського, одна з 10 найбільших бібліотек світу. Висота бібліотеки-хмарочоса сягає 79 метрів.

Сучасні хмарочоси України

Першим хмарочосом, що з’явився уже за часів незалежності, став 97-метровий будинок Національної телекомпанії України в Києві, що будувався з 1983 по 1992 роки. Сьогодні в ньому працюють три телеканали: «1+1», «УТ-1» і «ТРК Україна».

Сьогодення

Дніпропетровськ

Наразі разом з Києвом місто на Дніпрі є безперечним лідером висотного будівництва в Україні. З 1999 року розпочалось спорудження дніпропетровських 30-поверхових башт-близнят висотою 123 метри. Архітектори Олександр Дольник, Сергій Пісчаний і Валентин Богманов зробили хмарочоси настільки привабливими, що двічі отримали архітектурні премії. Будівництво західної башти завершилось у 2003 році, східної – 2005-го. Башти лишаються найвищими будинками Дніпропетровська і візитною карткою міста.

До комплексу «Крутогірний», куди входять вищезгадані башти, також відноситься житловий комплекс «Летуаль» – 21-поверховий хмарочос, який не має архітектурних аналогів в Україні.

За 2005-2007 роки в Дніпропетровську побудували ще один елітний багато-функціональний хмарочос – «Міст-Сіті Центр», який складається з 25-поверхового житлового комплексу, 20-поверхового бізнес-центру і 3-рівневого ТРК. Споруда є символом сучасності міста (висота 97,5 м). Крім існуючих будинків, у місті споруджують хмарочос до 50 поверхів (так звана «Брама»), де з 1 по 6 поверхи буде розташовуватися громадська зона (торговельні приміщення та паркінг), з 7 по 48 – житлові приміщення. Розрахункові терміни будівництва хмарочоса – 3 роки. Закінчити повинні до «Євро-2012».

Київ

Першим хмарочосом Києва, який після Мінтрансу перетнув відмітку 100 метрів, став БФК «Олімпійський», який має 32 поверхи і 105 метрів висоти.

У 2006 році закінчилось будівництво найвідомішого довгобуду – Київського апеляційного суду. Будівництво тривало 28 років. Зведений хмарочос має 127 метрів висоти.

4 квітня 2007 року було офіційно відкрито БЦ «Парус», 136-метровий київський хмарочос. Скляний гігант досі вражає киян і гостей столиці. Будівлю неодноразово використовували в рекламі, кліпах і кіно. 2008 року троє відчайдух здійснили незаконний бейс-джампінг (стрибки з парашутом з малої висоти) з даху київського гіганта, через що всю охорону «Паруса» одразу звільнили.

6 жовтня 2007 року відбулось відкриття нового київського хмарочоса – 39-поверхового житлового комплексу «Корона», на будівництво якого витратили $40 000 000. Споруда має 128 метрів висоти.

Поблизу першої подібну будівлю, «Корону» №2, спорудили 2008 року. Відрізняються «Корони» лише масштабом, друга на метр вища.

Сьогодні найвищим хмарочосом України є київський 141-метровий бізнес-центр «Континенталь».

Донецьк

У 2007 році в Донецьку з’явився 103-метровий житловий будинок на проспекті Ілліча. Будівля лишається однією з найвищих у місті та прикрашає відомий проспект.

Вже 2008 року відкрилась відома «Королівська вежа» – 29-поверховий, 112-метровий хмарочос, який посідає одне з перших місць в Україні.

За останні 5 років у Донецьку «виросло» більше 10 хмарочосів і вже почав вимальовуватися свій неповторний скайлайн. Найновіші з них: офісний центр «Конгрес-хол» і торгово-офісний центр Greеn Plaza, також завершується будівництво 26-поверхового житлового комплексу «Панорамний».

Харків

З початку 2000-х років хмарочоси вище 20 поверхів почали будувати і в Харкові, в основному житлового типу. Першим сучасним хмарочосом Харкова став «Олімп» – 26-поверховий житловий будинок, який збудували у 2005 році. Він налічує 94 квартири і має 80 метрів висоти.

Надалі в місті з’являлося все більше хмарочосів, лише за 2004-2009 роки збудували 25-поверховий «Мир», 25-поверховий «Піонер», 25-поверховий «Парус» і 27-поверховий «Світлий дім».

У 2009 році відкрився комплекс одразу з двох будівель: 22-поверхового «Тріумфу» та 25-поверхової «Ультри».

Інші міста

Будинки вище 20 поверхів наразі будують в Одесі та Броварах. У цих містах існують такі відомі хмарочоси як 25-поверховий житловий комплекс «Арк Палас №1» і 21-поверховий житловий комплекс «Купава».

Хмарочоси майбутнього

З кінця 2009 року в Києві ведеться спорудження 210-метрового БФК Sky towers. У Києві також заплановано збудувати хмарочос «Тризуб», який буде за 600 метрів. Але будівництво такого безпрецедентного (в українських масштабах) велетня потребує значного фінансування, що сильно проблематизує будівництво з огляду на світову економічну кризу. Навколо «Тризуба» планується створення сучасного ділового центру Києва, де особливо виділятиметься хмарочос у вигляді державного прапора України на 67 поверхів, який вперше передбачалось побудувати на майдані Незалежності замість готелю «Україна» (в минулому готель «Москва»). Проект такого рівня змусить звернути світову увагу до Києва, сприяючи туристичному розвитку столиці. Ще один масштабний проект у Києві, хмарочос «Міракс Плаза», мають звести російські компанії. Його висота повинна сягнути 192 м, але «Міракс Груп» (основний забудовник) призупинила будівництво, звівши лише 11 нижніх поверхів. Також «супертоли» заплановані в Дніпропетровську, Харкові і Донецьку. У шістку міст-хмарочосів входять Київ, Дніпропетровськ, Донецьк, Харків, Одеса і (не дивуйтеся) Бровари.

Цікаві факти

У Києві нараховується майже 400 будинків заввишки понад 20 поверхів.

Найбільший за кількістю поверхів в Україні – хмарочос ЖК «Корона», 37 поверхів.

Місто Прип’ять могло стати одним із найхмарочосніших в Україні, до Чорнобильської катастрофи там було збудовано десяток житлових 16-поверхівок. Дві висотки так і залишились недобудованими.

Деякі київські хмарочоси і київська телевежа були збудовані на старих склепах і кладовищах.

128-метровий будинок Апеляційного суду і 106-метровий житловий комплекс на вулиці Михайла Гришка, що в Києві, мають свої вертолітні майданчики.

Але щоб там не казали «рафіновані» критикани-мудрогели, саме за висотним будівництвом – справжнє майбутнє. Отже, не варто сперечатися – бути чи не бути, а тільки якими бути і коли. До речі, наразі вже розроблені проекти підводних будинків на сотню й більше поверхів. Такі ноу-хмарочоси отримали попередню назву «водочоси», або «глибочоси». Можливо, наступний крок будівельництва буде саме в цьому «глибинному» напрямку.

Олександр Виговський

]]> http://ko-peyka.com.ua/?feed=rss2&p=182 0 http://ko-peyka.com.ua/?p=177 http://ko-peyka.com.ua/?p=177#comments Fri, 06 Aug 2010 07:01:22 +0000 admin http://ko-peyka.com.ua/?p=177 Туберкульоз – особливо небезпечний злочинець, масовий вбивця, на рахунку якого мільйони загублених душ. Єдиний дієвий спосіб убезпечити суспільство від його посягань – прикувати згубника до лікарняного ліжка.

Утриманням за гратами його не налякаєш. Адже в закритих пенітенціарних установах туберкульозу набагато легше й швидше зібрати свій смертоносний врожай, ніж у вільному середовищі – за колючим дротом шукати випадкових жертв не доводиться. Таким чином до справедливого покарання правопорушників позбавленням волі додається ще одне, незаконне й набагато страшніше – втрата здоров’я й навіть життя ув’язнених.

Багато років поспіль у виправних установах та слідчих ізоляторах України показники епідемії туберкульозу значно перевищували загальнонаціональні. Саме тому сучасний народний фольклор і переінакшив попередження про примхи людської долі на новий лад: не відрікайся від суми й туберкульозу в тюрмі. Звісно, багаторічна історія взаємин державної машини зі своїми громадянами призвичаїла народ до думки, що в нашій країні здоров’ям населення ніхто особливо не переймається – опікуються тільки за гроші. А відсутність громадського контролю за умовами життя людей в установах каральної системи усталило переконання, що місця позбавлення волі – найбільша й найнебезпечніша «кузня» туберкульозу.

Достовірну сучасну інформацію, чи утримують в нашій місцевій «зоні» масово згасаючих від сухот арештантів, тобто чим дихає місцева Білоцерківська виправна колонія №35 управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у м. Києві та Київській області, газета «Копейка» довідувалась не за слухами, а безпосередньо на нещодавних відвідинах цієї пенітенціарної установи.

- На сьогодні колонію жодним чином не можна вважати розсадником туберкульозу, – зазначив начальник установи О. Л. Осіпов. – Осіб з активною формою хвороби ми не утримуємо, оскільки в нашій системі існують окремі колонії з міжобласними лікарнями, куди направляють усіх інфікованих. Тому потенційною загрозою для зараження жителів Білої Церкви колонія не є й звідси палички Коха на міську територію не розповсюджуються. Натомість медичним працівникам закладу доводиться боротися з туберкульозом, який заноситься до нас «із волі» – з вулиць міста.

Спілкування з начальником медчастини колонії П. П. Чиркою дало нам можливість детальніше ознайомитися з методами боротьби та профілактики небезпечного інфекційного захворювання в умовах закритого виправного закладу.

– Дійсно, зазвичай туберкульоз потрапляє до нас ззовні, – наголошує лікар. – Відбувається це ось як. Затримані міліцією правопорушники направляються в ІТУ (ізолятор тимчасового утримання), де їх не розділяють за станом здоров’я та існує дуже високий ризик перебування в контакті з тубінфікованим. Потім, уже після винесення судом постанови про утримання підсудного під вартою, вони потрапляють до СІЗО (слідчого ізолятора) й перед медичним обстеженням теж знаходяться в спільних камерах. Лише після проведення аналізів та флюорографії хворих із підозрою на туберкульоз переводять до спеціального тубізолятора та згодом направляють у протитуберкульозні лікарні спеціалізованих виправних колоній. В нашому закладі кожного прибулого чекає первинний огляд, рентгенологічне дослідження та 2-тижневий карантин. Так ми перестраховуємось – індивідуальна медична картка з розгорнутою картиною стану здоров’я, заповнена лікарями СІЗО, не вважається в колонії достеменним доказом відсутності захворювання, адже хвороба може причаїтися й чекати слушного моменту для свого прояву. Через 14-денний проміжок часу робимо повторні аналізи, здорових направляємо в загони, а хворі переїжджають етапом до спеціалізованої Жовтневської виправної колонії №17 Харківської області, де утримуються в протитуберкульозній лікарні.

- Петре Петровичу, чи можна вважати, що інфікування на туберкульоз у Білоцерківській колонії повністю виключене?

- Абсолютної безпеки від інфекції, що передається повітряно-крапельним шляхом та ще в умовах епідемічної обстановки, немає в Україні ні на волі, ні за гратами. В колонії, крім «просочення» недуги з волі, мають місце рецидиви (повторне захворювання) раніше хворілих та, як наслідок, проявлення закону парних чисел – інфікування ще однієї людини з оточення недужого. Також нині майже половина випадків зареєстрованого в колонії туберкульозу припадає на ВІЛ-інфікованих, оскільки через втрату імунітету навіть банальна застуда викликає у них таке сумісне захворювання. Проте слід підкреслити, що зараження в колонії – поодинокі, а хворих одразу локалізують від загальної маси в ізоляторі.

- Чи можете Ви навести статистику тубінфікованих у виправній колонії?

- Я особисто веду офіційний зареєстрований журнал обліку інфекційних захворювань, де відслідковується кількість виявлених у колонії хворих на активну форму туберкульозу. Така статистика, мабуть, є найпереконливішим свідченням фактичного стану здоров’я ув’язнених за багато років функціонування виправної установи. Так, якщо у 2001р. ми фіксували 15 випадків зараження, 2002 – 12, 2003 – 15, то починаючи з 2004 ситуація стала поліпшуватися, рік означився 9 випадками, 2005 – 10, 2006 – 11, 2007 – 6, 2008 – 7 (до слова, з них 6 – рецидивів), 2009 – 11 (6 рецидивів, 5 сумісних з ВІЛ). Наразі за поточний період 2010 року з 850 осіб, утримуваних в «зоні», активну форму туберкульозу виявлено в сімох: 3 первинні випадки зараження, 4 – рецидивні. Зміни на краще пояснюються проведенням перебудови виправної колонії. До 2004 р. в приміщеннях закладу утримувалося по 100 чоловік, тоді як зараз засуджені проживають у відділеннях, розрахованих на 50 осіб у кімнатах по 25 пожильців з окремими санвузлами. А зі зменшенням скупченості, відповідно, зменшується ризик інфікування.

- Як проводиться профілактика туберкульозу у виправній установі?

- По-перше, всі засуджені раз на рік підлягають обов’язковому профогляду з проведенням флюорографічного обстеження. По-друге, за обставин виявленого контакту весь загін проходить додатковий медогляд і рентгенівське знімкування, аби за показниками медик призначив хіміопрофілактичне лікування. По-третє, в колонії ведеться щоденний прийом лікаря, а фельдшер знаходиться в колонії цілодобово. Якщо в засудженого протягом 3 днів тримається підвищена температура тіла, його терміново направляють на аналізи до нашої клінічної лабораторії, при підозрі на туберкульоз переводять в ізолятор. По-четверте, до всіх прибулих у колонію після лікування в Жовтневській протитуберкульозній лікарні застосовується контрольне медобстеження, зачислення на диспансерний облік (зараз на ньому перебуває 64 особи) та розподіл у спеціалізоване соціально-психологічне відділення для перехворілих на туберкульоз. Там у просторіших і світліших приміщеннях з покращеними санітарно- побутовими умовами проживання та призначеним дієтичним харчуванням (в останні роки воно нарешті стало відповідати нормам) провоться хіміопрофілактичне лікування. Флюорографічне обстеження та аналізи всім, хто прербуває на тубобліку, призначаються 2 рази на рік.

- Чи в повному обсязі забезпечується установа медикаментозними препаратами?

- Мало хто знає, що медико-санітарне забезпечення засуджених здійснюється на тих же принципах, обсягах і умовах, як і в інших цивільних закладах. На сьогоднішній день установа централізовано забезпечується протитуберкульозними препаратами, лікарськими засобами та приладами для надання меддопомоги. Черговий фельдшер раз на тиждень отримує в аптеці замовлені нами ліки й шприци. У деяких випадках, коли наявні тубпрепарати не підходять пацієнтові, закуповуємо потрібні медикаменти за кошти виправної колонії. Звісно, Департамент постачає в колонію вітчизняну продукцію. Але бажанню засуджених отримувати від родичів імпортні ліки ми не перешкоджаємо. Замовляють зазвичай завізні антибіотики, вітаміни з мікроелементами та гепатопротектори для підтримки функцій печінки.

- Зважаючи на особливий контингент Ваших пацієнтів, чи доводиться змушувати їх лікуватися?

- Справді, контингент специфічний, до колонії потрапляють люди непростої долі. Втім, до лікування вони ставляться з розумінням. Пігулки в ізоляторі приймають у присутності фельдшера добросовісно, від ін’єкцій не відмовляються. За 17 років моєї праці в колонії я достеменно впевнився, що стресова ситуація перебування засуджених у місцях позбавлення волі посилює жагу до життя та мобілізує захисні сили організму. До прикладу, в наших умовах тяжку форму пневмонії хворі долають за 2 тижні – такого в звичайній цивільній лікарні не спостерігається. Маю також зауважити, що прокурорські перевірки за участю спеціалістів обласного протитуберкульозного диспансеру в колонії жодних порушень стану боротьби з туберкульозом не виявили. Так само ручатися можна й за інші колонії області. Я особисто відвідував Березанську ВК-95, Бучанську ВК-85, Бориспільську ВК-119 (Мартусовку). Скрізь увага до хворих набагато пильніша, ніж у лікарнях поза гратами. Ось чому складений в уяві широкого загалу стереотип про «зону» як «кузню» туберкульозу – цілковитий нонсенс, адже такий погляд не відповідає сучасним реаліям.

На такій оптимістичній ноті можна було поставити не менш оптимістичну крапку. Однак «Копейка» не була б «Копейкою», якби знехтувала мудрістю: краще раз побачити, ніж 100 разів почути. Тож власні «слухання» підкріпила незаангажованим поглядом представника християнської релігійної організації – церкви «Нове життя» С. Орешника, котрий має досвід особистого регулярного спілкування з засудженими під час пасторського служіння в колонії:

- Життя «на зоні» я неодноразово бачив на власні очі й можу засвідчити, що хворих на сухоти людей в установі не утримують, а направляють до міжобласної спецлікарні. Щодо хіміопрофілактики – крім скромних державних резервів, існує підтримка кількох благодійних громадських організацій, які надсилають до закладу гуманітарну допомогу. Отож, у наш час «зона» не є головним розповсюджувачем тубінфекції в країні. Утримання в колонії – засіб позбавлення волі, а не здоров’я засуджених. Смертельною хворобою вже не карають.

Насамкінець можна було б і порадіти зламаному стереотипу «колонія-туброзсадник», якби не гризота, що навіть до засуджених хворих на туберкульоз ставляться краще, ніж до затриманих, вина яких ще не доведена. Та ще, насамкінець, пригадати досягнення «острову свободи», де кілька десятиліть тому перемогли епідемію туберкульозу, і зараз смертність від цієї хвороби на Кубі дорівнює нулю. Звісна річ, там байок про «страшну тюремну загрозу» не вигадують. На відміну від нас, жодних підстав не мають.

Олена Литвинова

Коли правоохоронцям почали надходити повідомлення про масові крадіжки у провулку Гризодубової, що в місті Біла Церква, вони одразу ж розпочали пошуки зловмисників. Втім, знайти винуватців було не так уже й легко. Молоді люди, наче привиди, вдиралися до машин та будинків мирних жителів, виносячи звідти все, що можна продати.

Повідомлення 26-річного Олега було вже третім за добу. Проте парубок, на відміну від інших постраждалих, зателефонував зі словами: «Я біжу за ними! Виїжджайте!». Зреагувавши на клич про допомогу, працівники міліції вже за кілька хвилин прибули за потрібною адресою й затримали зловмисників.

Горе-крадіями виявилися двоє юних приятелів, що вже не раз відвідували місця позбавлення волі за аналогічні злодіяння. Обидва молодики росли в благополучних сім’ях, втім, коштів на розваги вистачало не завжди, тож парубки й обрали крадіжки як найлегший спосіб заробітку.

Вдень вони старанно обирали майбутню жертву, а вночі бралися за виконання плану – виносили автомагнітоли, телевізори, фотоапарати і телефони, сподіваючись збути все у точках несанкціонованого продажу.

Втім, з одним будинком вони помилилися: там жив молодий чоловік, котрий одразу ж почув звуки проникнення. Вийшовши на перевірку, він застав крадіїв зі своєю барсеткою в руках.

Олег не став ховатися, а вчинив як справжній чоловік – кинувся вслід за зловмисниками, вже по дорозі викликаючи міліцію.

Наразі парубки знаходяться у міліційному відділі. Проти них порушено кримінальну справу за ч. 3 статті 185 (крадіжка). Хлопцям загрожує вкотре опинитися за ґратами на строк до шести років.

Любов Задорожна, ВЗГ ГУМВС України в Київській області

Киянин Юрій доволі часто навідувався до своєї бабусі в село, що під Фастовом. Коли ж він познайомився з місцевою дівчиною, то став приїздити ще частіше. Для хлопця Оксана виявилася першим і надто сильним коханням.

Протягом цілого року їхні стосунки бурхливо розвивалися, аж раптом дівчина запропонувала розійтися. Мовляв, полум’я емоцій вщухло… Парубок же навідріз відмовився миритися з таким завершенням. Він настирливо продовжував телефонувати, дарувати квіти і благати про нове побачення.

Коли ж Юрій дізнався, що в Оксани з’явився новий прихильник, 23-річний Михайло із сусіднього селища, то ледь не з’їхав з глузду від ревнощів. Хлопець навіть зателефонував коханій із погрозами вбити пару, якщо вона не схаменеться. Втім, дівчина не звернула на ці слова жодної уваги, адже була певною, що, врешті-решт, Юрій вгамується.

Наступного дня закохані разом з друзями поїхали на природу. Додому ж поверталися вже о другій ночі, та ще й через вулицю, на якій жив настирливий парубок.

Юрій жартувати не збирався. Зачувши звук Михайлового мотоцикла, юнак схопився за мисливський обріз, вибіг надвір і пустив услід парі дві кулі.

Молоді люди настільки злякалися оскаженілого хлопця, що спочатку навіть не помітили, як по них тече кров. Усвідомивши всю серйозність події, пара викликала маму Оксани, яка й відвезла їх до лікарні.

Юрій натомість мало переживав за такий хід речей. Сховавши рушницю, хлопець спокійно поїхав до Києва. Лише зранку, коли працівники міліції зателефонували йому додому, парубок почав переживати за скоєне. Батько ж не став панькатися зі зловмисником, а відвіз його прямо до правоохоронців.

За словами працівників міліції, зброя виявилася незареєстрованою. Юрій запевняє, що купив її рік тому, а де саме – не пам’ятає. На даний момент її походження встановлюється.

Наразі Михайло з Оксаною перебувають у лікарні. Хлопець отримав поранення ноги, дівчині кулі потрапили в обличчя, ногу і тулуб.

За спробу вбивства закоханих проти Юрія порушили кримінальну справу. Подальшу його долю вирішить суд.

Любов Задорожна, ВЗГ ГУМВС України в Київській області



Дочка оселилася в передмісті Парижа, працювала й виховувала єдину дитину, сина. Одного дня її терміново викликали попрацювати у вихідний, а бабуся з задоволенням взялася провести з французьким онуком день на свіжому повітрі міського парку, де зазвичай гуляють молоді мами з колясками. От тоді моя знайома вперше зіткнулася з ювенальною юстицією в дії. Малий виявився абсолютно некерованим індивідом з чітким переконанням, що всі навколо, включно з мамою та бабусею, – лише інструменти його дитячого маніпулювання для досягнення за всяку ціну своїх меркантильних забаганок. Хлопець каверзував, репетував і діставав підстаркувату родичку впродовж цілого дня, а наприкінці уїк-енду взагалі накивав від старої п’ятами. Поставте себе на місце моєї знайомої. Бабцю ледь інфаркт не вдарив. В паніці вона сто разів оббігала чарівний парк, перепитала всіх мамочок з колясками, всіх випадкових перехожих, навіть тикала в ніс причепуреним французьким песикам дитячу іграшку, що зранку носила за малолітнім тираном. В той час, коли породисті песики відмовлялися шукати пропажу, а бабуся вмирала від непідробного жаху за втраченою дитиною, сама дитина ховалася в кущах і котилася від сміху, споглядаючи душевні муки старої шкапи. Нарешті хтось повідомив бабусі про місцеперебування улюбленого онучка. Коли вона знайшла його, то з почуттям праведного гніву надавала жорстокому жартівнику по маленькій французькій дупі. Від незвичного покарання над власною персоною той влаштував такий ґвалт, що за кілька хвилин до вередуна з іноземною бабусею ввічливо підійшов наряд поліції. Без жодних докорів сумління малий розповів правоохоронцям про акт страшного насильства з боку старої родички, розцвітивши розповідь екзотичними вигаданими подробицями. Білоцерківську бабцю терміново відправили до поліцейської дільниці і там «вкотили» такий неймовірний штраф, що стару перекособочило як вздовж, так і впоперек. Тільки втручання дочки, її багатослівні завіряння, буцімто мама старенька, іноземна й геть не розуміється на тутешніх порядках, врятувало мою нещасну знайому від остаточного й безповоротного фінансового краху. З того часу жінка чути не хоче про стару добру Францію, про європейські цінності й про малолітнього онука. Запитаєте, до чого це я веду? Відповім: до скорого майбутнього, до так званої ювенальної юстиції, що голосно стукає в наші сімейні двері. Що ж воно таке – ювенальна юстиція? З чим її їсти й на що вона схожа?

Довідка. Ювенальна юстиція – особливий вид законодавства, направлений виключно на дітей та підлітків.

Уже кілька років у нашому суспільстві ведеться полеміка з приводу можливого впровадження в Україні ювенальної юстиції, тобто окремої системи судочинства стосовно неповнолітніх. Так, у березні 2009 року подібний проект був відхилений Верховною Радою України. Тоді народні депутати, стурбовані можливими негативними наслідками законопроекту «Про загальнодержавну програму «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 року», розробленого на виконання Указу Президента України В. Ющенка від 11.07.2005 р. №1086 «Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей» (реєстраційний №2570)», видалили з нього пункт 4.9, в якому і був виписаний проект про створення ювенальної юстиції в Україні. Рівно за рік, 16 березня 2010 року, згідно з наказом міністра юстиції України пана Лавриновича, було знову створено робочу групу з впровадження в Україні ювенальної юстиції (наказ №198/7). Як зазначено в даному наказі, ця група була створена «з метою розбудови сучасної системи ювенальної юстиції задля зменшення рівня злочинності серед молоді та покращення захисту їхніх прав та інтересів».

Нібито нічого крамольного, лише добрі наміри. Але загальновідомо, що саме добрими намірами встелена дорога до пекла. У наших сусідів поляків є дуже доречне прислів’я: «Що занадто – то не здраво». А коли цих «занадто» накопичується до критичної позначки «занадто», негативні процеси зводяться в квадрат і стають неконтрольованими та незворотними. Що ж насправді несе в собі ювенальна юстиція? Як свідчить досвід країн, які намагаються подолати злочинність серед молоді, наявність органів ювенальної юстиції може не тільки не покращити, а навіть погіршити ситуацію. Так, у Франції (згадайте про онука нашої білоцерківської бабусі), яка першою в світі запровадила таку систему, кілька років тому відбулись найбільші молодіжні заворушення в країнах Європейського Союзу, оскільки завдяки ювенальній юстиції малолітні правопорушники залишались фактично безкарними.

Крім того, досвід західних країн, де ювенальна юстиція діє багато років, свідчить, що це призводить до значного розширення повноважень судів та соціальних служб, які фактично отримують санкцію на втручання в сімейні справи та контроль над батьками. Причому таке втручання може здійснюватися у тому числі й на підставі звернень до суду самих дітей. Протиставлення прав та інтересів дитини правам та інтересам батьків і родини в цілому створює небезпеку руйнації традиційного уявлення про сім’ю. І не тільки про сім’ю. В загальноосвітніх школах країн, де вже запроваджена ювенальна юстиція, вчитель не насмілюється просити учня принести журнал, витерти дошку, або хоч на хвилину затриматися після дзвінка, не має права дати домашнє завдання чи виставити хуліганистого підлітка за двері. Все це нібито «порушує права дитини» й за таке «насильство» педагог може втратити не тільки роботу, але й свободу. З введенням нової системи слідкувати за її впровадженням будуть спеціальні люди: правозахисники-омбудсмени. Що це за «фрукти» і в чому їх призначення? Це особливі чиновники, «друзі дітей», які будуть «столуватися» при школі, оберігаючи учнів від… учителів та батьків. Вони отримають владу ініціювати судову справу стосовно всякого дорослого, від тата з мамою до директора школи, а також впроваджувати вилучення дітей із родини. Опротестувати рішення таких «самодурних» ювенальних судів має право лише міжнародний Страсбурзький суд. Таким чином омбудсмен перетворюється на особу, яка не контролюється адміністрацією школи чи навіть Міністерством освіти, але на шкільних теренах збиратиме компромат на батьків, учителів та директора закладу. Сам директор у нових реаліях перетворюється на номінальну особу, що, безумовно, вдарить по його вмотивованості та відповідальності. Виходячи із європейського досвіду, в школах пошириться навушництво, інтриги та дитяче «стукацтво». Реальна можливість «стукати» «доброму дяді» на вчителів та директора призведуть до катастрофічного падіння їх авторитету (який авторитет, якщо одним словом можна зняти з роботи будь-якого найзаслуженішого педагога?), а далі, за логікою, до руйнації сучасної системи освіти. Отже, підсумовуючи все вищесказане, можна дати неофіційне визначення омбудсменів як таких: нікому не підконтрольні люди з безмежними повноваженнями, великою європейською зарплатнею та конкретною зарядженістю на свій результат. Звісно, витрачені гроші омбудсмен повинен буде підтверджувати відповідною статистикою – кількістю вилучених із сім’ї дітей, кількістю судових справ, що лишають кровних батьків батьківських прав (у тому числі за мотивацією – недостатнє фінансове забезпечення родини), кількістю звільнених і засуджених учителів (на основі скарг самих підлітків) тощо. Що може породити такий чиновник в освіті? Щось вічне, добре та світле? Ні, така інквізиторська посада здатна породити в суспільстві лише карательно-репресивну систему паралельної влади, непідконтрольну навіть Президенту країни. Це бомба уповільненої дії під самі засади цивілізації, що дуже скоро призведе до зниження народжуваності (кому потрібні Павлики Морозови в сім’ї?) і, відповідно, до швидкої деградації та виродження української нації. Для наочності можна розкласти весь майбутній процес ювеналізації громадянського суспільства на прогнозовані складові:

• законодавче обмеження пріоритетного права батьків на виховання власних дітей
• обмеження дітей природного права на виховання кровними батьками
• постійне відслідковування спеціальними особами батьківських дій та неконтрольоване використання зібраних даних
• абсолютна безкарність злочинців до 18 років, а звідси й використання їх у наркоторгівлі, масових заворушеннях та тероризмі
• узаконена можливість упекти кожного невгодного дорослого до буцегарні, в тому числі за анонімним доносом або кляузою
• загроза лишитися власних дітей через банальне фінансове становище родини
• спосіб присвоїти чужу власність під приводом опіки над дітьми
• необмежений розквіт шантажу батьків, учителів, вихователів з боку чиновника-омбудсмена
• шантаж батьків та педагогів задля вимагання преференцій, грошей і задоволень з боку «підзахисних» дітей
• психологічна обробка дітей з боку омбудсменів проти власних батьків
• поповнення дитячих притонів
• поповнення донорського банку органами дітей
• продаж відібраних дітей у бездітні закордонні родини
• фундаментальне порушення конфіденційних прав родини.

І це далеко не всі «ягідки», що може принести з собою введення в дію ювенальної юстиції на теренах нашої держави. Звісно, останнім часом проти антицивілізаційної ідеї виступає дуже багато людей – як пересічних громадян України, так і вузько направлених фахових спеціалістів: правозахисників, юристів, депутатів різних рівнів і навіть високопоставлених чиновників. У процесі категоричного заперечення аморального закону не пасуть задніх і впливові громадські інституції, в тому числі й Українська Православна церква, яка своїми офіційними документами неодноразово підкреслювала виключну роль сім’ї у вихованні дітей. Зокрема в десятому розділі «Основ соціальної концепції Української Православної церкви» зазначається, що сім’я – це «єдиний організм, члени якого живуть і будують свої стосунки на основі закону любові. Досвід сімейного спілкування навчає людину подолання гріховного егоїзму й закладає основи здорової громадянськості. Саме в родині, як у школі благочестя, формується і міцнішає правильне ставлення до ближніх, а отже, до свого народу, до суспільства в цілому. Жива спадкоємність поколінь, починаючись у родині, знаходить своє продовження в любові до предків та Вітчизни, у почутті причетності до історії. Тому таким небезпечним є руйнування традиційних зв’язків батьків з дітьми… Роль сім’ї у становленні особи виняткова, її не можуть замінити інші соціальні інститути. Руйнування сімейних зв’язків неминуче пов’язане з порушенням нормального розвитку дітей і позначається на всьому їхньому подальшому житті». Українська Православна церква визнає необхідність захисту дітей від можливого насильства, у тому числі і з боку батьків. Далі цитуємо «Звернення Священного Синоду УПЦ стосовно можливості впровадження в Україні системи ювенальної юстиції» прямою мовою: «Однак ми також вважаємо цілком справедливим занепокоєння простих віруючих та Верховної Ради України тим, що впровадження системи ювенальної юстиції може нести в собі й небезпеку для інституту сім’ї. Активне втручання в родинні стосунки з боку судових органів, громадських та суспільних організацій може мати негативні наслідки, як про це свідчить досвід функціонування систем ювенальної юстиції в інших державах. Важливо пам’ятати, що сьогодні в світі не існує єдиної системи ювенальної юстиції. В кожній державі система судочинства стосовно неповнолітніх та захисту прав дітей має свої особливості, обумовлені історико-культурними традиціями різних країн. Тому в процесі реформ у галузі юстиції в Україні слід, перш за все, враховувати вітчизняний досвід. Зараз у нашому законодавстві існує достатньо норм, які дозволяють покарати батьків-правопорушників та малолітніх злочинців. З огляду на вищевикладене УПЦ вважає за недоцільне впровадження в Україні системи ювенальної юстиції. Нехай «чиста і непорочна побожність перед Богом» (Як. 1, 27) стануть запорукою достойного виховання молодого покоління та спокійного життя в нашій країні…».

До речі, звернення підписане митрополитом Київським і всієї України Володимиром, а також дев’ятьма членами Священного Синоду, діючими архієреями УПЦ.

З огляду на вищесказане ми, в свою чергу, з газетних шпальт закликаємо всіх небайдужих городян – батьків, матерів, бабусь та дідусів – усіма доступними засобами  протистояти введенню ювенальної юстиції в державі. Мовчати – значить погоджуватися, а тому не бійтеся заявити про свою думку. Що може зробити простий громадянин? Повірте – немало. Наприклад, написати звернення в Мін’юст, Президенту чи у Верховну Раду проти запровадження ювенальної юстиції. Можна приєднатися до громадської батьківської організації (таких достатньо), що конкретно протистоїть юридичному новаторству Кабміну, збирати підписи, протестувати в пресі та Інтернет-мережі тощо. Взагалі, навчитися дієво захищати власні родини від будь-якого стороннього втручання! Бо нема права, більшого за право дитини бути зі своїми рідними кровними батьками!

Олександр Виговський