Якщо архітектура – застигла музика, то архітектори… Звісно, композитори – люди, що на віки зупиняють мить у статично-незмінному вигляді до радості прийдешніх поколінь співвітчизників. За роки роботи в редакції газети доводилось бачити багато корпоративних свят, але подібної вишуканості, простої людської симпатичності, чесно кажучи, – ніколи…

До честі архітекторів, у день свого професійного свята, 1 липня 2010 року, вони відійшли від загальноприйнятої практики гучних заходів у респектабельних залах з присутністю профільних замміністрів та інших «весільних генералів», що байдуже вручають незнайомим людям якісь там грамоти та дипломи. Ні, грамоти, дипломи та традиційний мер таки були присутніми на цьому веселому святі композиторів застиглої музики. Тільки не в залах, а на внутрішньому подвір’ї історичного БРУМу, під акомпанемент справжнього джаз-бенду, в оточенні значних стендових площ з новітніми проектними досягненнями місцевих архітекторів, в атмосфері щирої поваги колег та суміжників (як-от будівельників).

Перше слово – Василю Петровичу Савчуку, почесному архітекторові місцевого самоврядування. Мер вийшов у люди без краватки, зате в доброму гуморі. Роздав свою порцію дипломів та сонячних посмішок, після чого передав естафету голові білоцерківського відділення національної Спілки архітекторів України пану Сергію Дем’янюку, який навручав колегам цілу купу грамот за реалізовані та нещодавно розроблені проекти. Серед відзначених звучали знані прізвища: Деркач, Бабич, Омельяненко, Капінус, Лошак, Жандаров, Міщенко, Жихарєв і багато інших, по-справжньому класних білоцерківських композиторів застиглої музики. На цьому парад нагороджень не закінчився, а скорше змістився в спортивну площину, точніше – в тенісно-пінг-понгову сторону. Очільник місцевої федерації тенісу пан Чепурченко, сяючи здоров’ям та ентузіазмом, відзначив учасників солідного турніру з пінг-понгу, спеціально приуроченого до цьогорічного Дня архітектора. На жаль для іменинників, їхня команда не спромоглася вибороти перше місце, задовольнившись третьою командною позицією. Переможцями заслужено стали одвічні друзі-суперники, білоцерківські будівельники, які не забули радо привітати суміжників і публічно пообіцяти перемагати їх у спорті. Що було потім, напевно, читач здогадається самотужки. Ні? Ну, то я підкажу, з дозволу головного редактора. Звісно, шампанське з… шампанським. Гарне меню! Чи не так?

І який же День архітектора без ексклюзивного інтерв’ю?

Не можна, ніяк не вийде. Тому ми позиркали-подивилися й, нарешті, вибрали собі достойний об’єкт для допиту. Жертвою газетного полювання став очільник приватної творчої архітектурної майстерні «АММІ» відомий білоцерківський «маестро», заслужений архітектор України В’ячеслав Міщенко. Журналіст причепився до метра за всіма правилами ремесла, а той – нічого, молодець, погодився відверто поспілкуватися.

- Яка подальша доля амбітних проектів, заявлених Вами минулого й позаминулого років? Стосовно історичного центру Білої Церкви (БРУМ і околиці), реконструкції чиновницького серця міста («сірий дім» та площа перед ним)? Чи вплинула на них криза?

- Їх реалізація наразі призупинена. Але я не думаю, що через кризу. Це дуже масштабні проекти, які потребують систематики, немалих коштів, зусиль та значного часу. Я навіть задоволений, що їх втілення поки не на часі. Часткове впровадження могло б не прикрасити, а навпаки, сплюндрувати історичний центр. Думаю, вони обов’язково зреалізуються належного часу.

- А от візьмемо старий напівзруйнований млин на березі Росі. На Ваш погляд, що там мало бути?

- Моя думка на млин не змінилась. Вважаю, що там має бути комплекс, який включатиме в себе на тільки готель чи ресторан, але в першу чергу музей, наприклад техніки або води. Так, я розумію, музеї збиткові, але ж не все вимірюється грошима. Тим більше, що музеїв у Білій Церкві явно не вистачає.

- А таке дещо філософське запитання. Якщо раптом Біла Церква стане таки адміністративним центром столичної області, як це вплине на міську архітектуру? Чи не загрожуватиме нам примітивна гігантоманія?

- Все залежатиме в першу чергу від архітекторів, від їх смаку та рівня особистої культури, так би мовити, рівня персональної інтелігентності. Насправді Біла Церква – унікальне місто зі своїми неповторними ландшафтами, історичними та культурними традиціями. Було б генеральною помилкою втратити власне обличчя й перетворитися на безобразний мікромегаполіс.

- В контексті Вашої попередньої відповіді щодо культурних традицій та історичної спадщини – чи не вважаєте Ви, що задля торжества історичної справедливості Білій Церкві вкрай необхідно поставити пам’ятник найбільшій благодійниці міста, славнозвісній графині Олександрі Браницькій?

- Безумовно. В нашому проекті «Колесо історії» (територія навколо БРУМу) графині Браницькій відведене особливе місце. Білоцерківці не мають забувати своїх великих осіб, що прославили рідне місто таким архітектурно-культурним спадком як, наприклад, парк «Олександрія», костел чи православні храми, що до сьогодні являють собою прикрасу нашої малої Вітчизни.

- І останнє запитання, на десерт. Кажуть, Ви дуже полюбляєте проектувати православні культові споруди. Це правда?

- Абсолютна. Якби моя воля, проектував би тільки храми. Величні чи скромні – другорядне питання. На мою думку, в архітектурі немає нічого прекраснішого за культові споруди. Там особлива естетика й високе духовне підґрунтя. На жаль, іноді маємо робити не тільки те, що хочеться, але й те, що потрібно. Таке життя.

Ми ж, зі свого боку, раді були поєднати в одному інтерв’ю що воліли, й що мали зробити. Чим не привід порадіти разом із симпатичним архітектурним «братством»?

Олександр Виговський