В театрі ім. Саксаганського рвонула бомба!

На власні очі бачили, як від тієї бомби 28 січня цього року розривало глядачів, як падали вони навколішки з глядацьких крісел, як, розмазуючи по щоках дорогезний вечірній макіяж, репетували: "Ой, я не мо-о-ожу!". Забігаючи наперед, відразу заспокоїмо наших шановних читачів: ім'я терориста відоме. Ним виявився англієць Джон Сміт, за основною професією - таксист, взагалі-то, без особливих прикмет людиночка, якщо не брати до уваги його сімейний стан одруження одночасно з двома жінками.

А починалося все так, як і зазвичай відбувається на показі прем'єри в академічному музично-драматичному театрі ім. П. Саксаганського - з живої музики в фойє, з цікавості статечної публіки вбранням, спогляданням зачісок один одного та озираннями на стурбованого гендиректора театру В. Ускова і зануреного у власні роздуми режисера спектаклю Т. Мазура. Однак зараз-таки, після оголошення: "Леді і джентльмени! Просимо поставити ваші мобільні телефони на вібро-о-о" й початку першого акту вистави за п'єсою Р. Куні "Надто одружений таксист", стільці крісел глядачів почали дрижати суцільними рядами, причому зовсім не від вібродзвінків мобілок. Адже витримати марку названих "ледів" та "дендів", сухих і стриманих снобів, білоцерківські глядачі не те щоб не хотіли - не могли. Натомість вищали, верещали, корчилися, валилися покотом та втирали сльози від…гомеричного реготу.

Маємо зазначити - шаленство описуємо абсолютно без перебільшень, а також зауважити - подібного успіху в стінах театру ім. П. Саксаганського не досягали жодні маститі гастролери.

І справа тут не тільки у комічному сценарії на кшталт "Шоу Бенні Хілла", за яким, рятуючись від викриття факту подвійного одруження, таксист із допомогою свого друга Стенлі намагається відкараскатися від уваги поліцейських та зберегти подружні стосунки з обома (!) своїми дружинами - і з серйозною діловою Мері, і з ніжною сексуальною Барбарою. Перш за все, тут справа у професіональності режисера Т. Мазура, котрий не жартома, а всерйоз заповзявся додати позитиву в життя шанувальників театрального мистецтва. Видобуваючи з п'єси максимальний жар комедійності, а не розважаючи публіку простеньким анекдотиком, він прекрасно упорався з цим складним завданням.

Вдало підібрані тандеми виконавців із кожного становища, кожного діалогу творили запаморочливу оргію сміху: спочатку глузливого - через відбрикування викривальних фактів Стенлі і Джона (актори А. Пилипейченко та М. Молодика), потім заливчастого - з упізнаванням у грі акторів другого плану А. Асріяна й О. Поліщука характерних кумедних гримас жандарма Луї де Фінеса та лукавості лейтенанта Коломбо, а насамкінець істеричного - від бурхливості почуттів Мері (С. Гданська) та безупинного - відразу з епізодичною появою на сцені "блакитненького" сусіди у виконанні В.Сироти.

Відтепер, завдячуючи саксаганцям, мешканці Білої Церкви житимуть вічно! Звісно, якщо сміх і насправді подовжує життя.

Олена Литвинова