kopiika.com.ua

«Абсурдність ситуації на війні породжена абсурдом на мирних територіях»

Переглядів: 348Коментарі: 0

Волонтерство – особливий дар. Адже це не просто заняття. Йому властива самовіддача та відповідальність. Звичайно, без активності та небайдужості в цій справі й кроку не ступиш. Інколи, коли читаєш у соціальних мережах звіти відомої в місті Білоцерківської волонтерської групи, здається, що вони можуть дістати й знайти все, що необхідно – хоч зірку з неба!

Як жартували її учасники: «…Доставили на позиції – танк, міномети... і печеньки! :)» 

Співпрацюють у групі «БВГ» не лише серйозні мужні чоловіки, але й тендітні жінки, які, здається, готові працювати вдень і вночі. Керівник кілька років незмінний – Юрій Москаленко. Як відомо, довіра – вона і будує і руйнує. Часто діяльність цієї волонтерської групи формується саме на заробленому чесному імені та розумінні, що ці люди не зрадять, і притому, що йдеться про кошти та грошові перекази, ніхто не потрапить під шахрайські дії. 

Юрій у розмовах про волонтерів та стан у країні під час військових дій часто мислить критично. Можна навіть сказати, – категорично критично. Тому й свою волонтерську діяльність час від часу називає дороговартісним хобі. Приємних перспектив у країні бачить мало або ж каже, що… зовсім не бачить. Бо багато знає, або – здогадується. Про українську армію, волонтерство, добробати, допомогу бійцям – говорить гіркі речі, геть не пафосні. 

При всьому цьому тверезому й «чорнушному» погляді на речі він продовжує робити те, що почав ще чотири роки тому, – і явно не зупиниться… Тому що дає собі звіт: певні речі вже не можна НЕ робити! Адже здається, що інакше – можуть загинути люди. Без камуфляжних сіток, без деталей до обладнання, без… та без усього того, чим наразі без залишку заповнене життя небайдужих волонтерів. І всі думки, «бажалки», мрії й просто побутові міркування – усі вони підкоряються лише одній логіці: «Що ще відвезти ТУДИ хлопцям?.. Аби лишень не забути!» При цьому допомога, підтримка воїнів (спочатку в зоні АТО, тепер – Операції об’єднаних сил, тобто – ООС) продовжується не місяць і не один рік, а всі ці кілька років – з весни 2014-го. 

До речі, ставлення до волонтерства за останні чотири роки в Україні змінилося. Певно, через те, що дехто зробив це частиною піару або, ще гірше, – частиною власного бізнесу… Саме тому в  Юрія Москаленка й сформувалося особливе ставлення до окремих видів волонтерства. 

- Які якісні зміни відбулися у волонтерському русі за ці роки? Які загальні тенденції Ви тепер бачите?

- Можливо, розчарую… Але скажу, що насправді я й сам розчарований у наших людях. На початку війни був підйом, сплеск патріотизму. Крім того, хто пам’ятає, тоді були вибори – і багато хто (і в Україні, і в тому числі в Білій Церкві) таким чином заробляв собі «бонуси». Я взагалі-то розділяю: хто допомагає фронту й «воює» разом із нашими хлопцями – це громадяни, а решта – то «насєлєніє».  Так ось – щодо 2014 року, то я оцінював допомогу й  активність людей у 10%. А 90% – продовжували  жити своїм буденним життям, заробляли  гроші, хвилювалися своїми містечковими проблемами й тому подібне. Сьогодні активність громадян, які переймаються питаннями фронту, я оцінюю в 5%... 

- При тому, що досить багато людей в Україні пройшло через військові дії. Хоча вони й намагаються зараз жити «мирним життям»… 

- Якщо реально оцінювати, то їх не так уже й багато… Тих, хто отримав статус «УБД» («учасник бойових дій»), на сьогодні близько 330 тисяч в Україні. Правда, варто наголосити, що число тих, хто реально воював, становить серед них – знову ж таки десь 10%.  Приклад Ізраїлю підтверджує, що навіть на територіях без відкритих бойових дій усі живуть війною, переважна більшість мобілізовані – тому й готові в будь-яку мить стати на захист країни.  Варто зауважити, що загроза Ізраїлю набагато більша, ніж на наших територіях, адже він оточений з усіх боків ворогами. Тим не менш, коли я був в Ізраїлі, я пізно вночі на вулицях відчував себе спокійніше, ніж в Україні серед білого дня.  А в нас ситуація інша: гроші, як-то кажуть, люблять тишу… і красти простіше! Крім того, дико спостерігати, що роблять «винахідники – наприклад щодо ситуації того ж міномета 120-го калібру. Питається, для чого під час військових дій «вигадувати велосипед», упроваджуючи нове, яке є наразі просто зайвим?.. 

- Біла Церква – місце дислокації 72-ї бригади, тобто місто, якому завжди були близькі військові теми, знається на особливостях і проблемах… Невже тут також переважає людська байдужість до проблем війни?

- На жаль, зараз у Білій Церкві волонтерськими питаннями займаються в рази менше. У мегаполісах, скажімо, допомогу зібрати набагато простіше: там більше населення. Та й у нас цю діяльність уже теж складно назвати волонтерством…

- …Ось як! А що ж це?

- Це, скоріш, стало окремим видом діяльності. Таке собі «дороговартісне хобі». Хочу навести приклад подібної діяльності. Нещодавно зустрічалися з представниками волонтерів зі Львова, хоча насправді це група харків’ян. Так ось за короткий період часу вони суттєво допомогли відновити систему ППО України (наприклад, на початок війни готовність системи до боєздатності була відсотків з 10, на сьогодні, за моїми даними, це 95 відсотків). Так ось я кажу про те, що волонтерські групи в нас тепер переважно займаються вузькими направленнями – у питаннях, які потребують ретельного розбору, розуміння та мобільності. На мою думку, класичне волонтерство в нас завершилося десь після Дебальцевого… А тепер – це групи людей, що закривають серйозні питання, які не може, не встигає або із-за інших причин – не вирішує Генштаб…  Головна ознака, яка робить цю діяльність близькою до волонтерства, – це те, що вона  тримається на альтруїзмі.  Але це вже точно не той вид волонтерства, з якого ми починали. Плюс на сьогодні тепер існують такі собі, як ми їх називаємо, – «туристи», або – «цигани». Це ті, які привозять на фронт мішок картоплі чи блок молока – і хочуть за це перефотографуватися зі всім особовим складом, бойовими командирами, зі зброєю та ще й на танку покататися!.. Такі дії частіше не допомагають, а заважають виконувати першочергові завдання. А самих фронтових волонтерів на всю Україну на сьогодні залишилося десь 10-15 екіпажів.  Скажімо, спільний проект «Повернись живим» (керівник – Віталій Дайнега) – вони займаються питаннями забезпечення тепловізорами, крім того – питаннями технологій та зв’язку. Ми раді, що в нас виходить дуже конструктивно співпрацювати з ними. 

- Яким чином можна було б оптимізувати – від моральної до матеріальної допомоги – підтримку вашої волонтерської групи? Адже, здається, що більшість українців та й білоцерківців уже звикла до стану війни, пристосувалася…

- Так, це правда, людина звикає до всяких обставин, і зараз люди заспокоїлися, тому що звикли до миру. Адже якби сюди дійшла війна – та, що зараз на Сході, – то  вони б по-іншому реагували… Але хочу наголосити, що простою моральною підтримкою я не зможу допомогти нашим бійцям.  Дійсно, війна в нас не просто гібридна, як її називають. Вона нестандартна за багатьма  параметрами: з дивним веденням бойових операцій, дивною логікою керування. Абсурдність військових рішень говорить чи то про непрофесійність, чи то про «війну договорняків». Такі думки виникають, коли бачиш, що в Дебальцеве приїжджали офіцери з генеральськими та полковничими погонами російської армії, які приїхали «перевіряти, як ідуть військові дії»; або 15 перевіряючих  перевіряють бойову точку з 10 бійцями, де напередодні загинув наш захисник…  Згодом історики, певно, довго будуть розглядати ситуації – в Дебальцевому, Іловайську, Слов’янську, Донецьку… Я впевнений, що не можна виграти війну, не воюючи. Але нашим військовим керівництво «б’є по руках», не дає можливостей. Ситуацію змінити можна було, наприклад, під час недавнього Чемпіонату світу з футболу, але ми цим моментом чомусь не скористалися… І ще багато прикрих моментів під час ведення бойових дій. Але головне в цьому те, що гинуть наші хлопці. Тому переважна частина завдань для нас – це зберегти якомога більше українських життів.

- Чи звертаєтеся ви до керівництва, до військових штабів України зі своїми пропозиціями, побачивши проблеми на бойових точках?

- Варто згадати, що нещодавно відбулася доволі продуктивна зустріч, уперше ініційована власне Міністерством оборони України, на якій були присутні представники волонтерських груп з усієї України – з Києва, Вінниці, Житомира, Дніпра, Тернополя, а також запорізький, львівський, харківський екіпажі… Один з модераторів зустрічі – Руслан Хомчак, який очолює службу військового контролю МОУ (думаю, знаєте, що свого часу він був комбригом 72-ї бригади). Так-от, не хочу випереджати події, але саме зараз пропозиції, напевно, уперше за останні пару років війни, вислухали дуже уважно. Тому хочеться вірити, що цього разу до волонтерів серйозно дослухаються. Такі зустрічі вкрай необхідні, щоб фронтові волонтери могли хоча б частково контролювати ситуацію «на верхах».

- Які перспективи бачите для України, як розвиватимуться події?

- Принаймні зараз військові дії, по суті,  ведуться слабо… Добровольців із фронтових зон «витискають». І схоже, що все йде до довгого заморожування конфлікту, можливо, з використанням миротворчих сил. Головне, що це може перетворитися на «Придністров’я», чого б дуже не хотілося…   

Зустріч і спілкування з волонтерами були  багаточасовими, усього й не напишеш (через  різні причини – і через брак місця, і через нерозголошення важливої інформації). А вони ось-ось знову направляються на фронт… 

А хто в курсі, той пам’ятає «знакову» велику (хорошої людини має бути багато!) футболочку керівника Білоцерківської волонтерської групи Юрія Москаленка з написом: «Тебе дратує мій патріотизм?! Твоя байдужість вбиває!» 

Кожен робить свій вибір щодня, щохвилини. «БВГ» давно зробила свій – «нешароварний» патріотизм, і НЕбайдужість. А ви?

Наталія Вереснева