kopiika.com.ua

АНДРІЙ РАЛКО: «За добу до нас надходило близько 50-ти поранених. Їх везли, везли. Ми їх сортували, оперували, відправляли вертольотами»

Переглядів: 1199Коментарі: 0
Найкращий друг для своєї п’ятнадцятирічної доньки. Чудовий товариш і побратим для друзів. Він високий і симпатичний, розумний і дотепний, надзвичайно цікавий співрозмовник.Те, що він лікар, можна вгадати, але нізащо не здогадаєтеся,  що він хірург, який рятував життя наших воїнів у самому пеклі. Але це так.
 Андрій Ралко поділився з нами частиною свого життя на війні й відверто розповів про стан військової медицини на початку російської агресії.
- Чому саме хірург? Династія?
- Немає ніякої сімейної династії. Я перший у своїй родині, хто вирішив стати лікарем. Я в школі однаково любив літературу й біологію. Навіть колись виграв всесоюзий конкурс з есе на тему миру і мені пидписав книгу Віталій Коротич. У цьому менi допомогла мій класний керівник Фріда Ісаківна Глуська, за що я  їй дуже вдячний. Якби я не став хірургом, то став би журналістом. Але вступив я в Полтавську медичну академію.
- Як ви опинились у Білій Церкві?
-  Після закінчення академії мене  призвали служити в Білоцерківський госпіталь, це вже були часи незалежної України. Пропрацював я там 22 роки. Фактично на моїх очах відбувався планомірний розвал нашої військової системи. Госпіталь, наприклад мало не розформували. Безліч територій військових госпіталів було продано чи роздано, адже вони знаходилися всі на дуже ласих, комерційно привабливих шматочках землі. 
Дніпропетровський госпіталь, наприклад, довелося практично реанімувати у 2014 році. Він знаходився в заставі в якомусь російському банку. Але білоцерківський лишився, завдяки командиру. Микола Самарський, шанована людина, Почесний громадянин Білої Церкви, увімкнув усі свої важелі й використав весь свій авторитет, щоб зберегти госпіталь – і йому це вдалося. 
- Тобто ви були більш-менш готовими     до подій 2014-го?
- Ні, ці події застали нас непідготовленими. Пам’ятаю, я був у відпустці, коли всі перейшли на казарменне становище. Повернувся. Нам чомусь це здавалось якимсь диким, дурним жартом; ми думали: зараз, ну, поїздимо, побігаємо й усе заспокоїться. 
Медики їхали спокійними. Військові були хоч якось підготовленими, а військова медицина в основному  займалася лікуванням звичайних громадян, тому що війська ж скорочувались. Повиводили якісь старі АП-шки (авто-перев’язочні) – фактично вони почали їздити лише в 2014 році. Поїхали із 72-ю бригадою. Це була батальйонно-тактична група; займалися усім підряд – від профогляду до якихось порізів. А коли почалися вже активні бойові дії, до нас поступили перші поранені.
- Перші у вашому військовому досвіді?
- Так. Ми були під Маріуполем. З’явилися перші загиблі, в Національній гвардії. Загинув також начальник поліції Маріуполя, ми його, до речі, напередодні бачили. 
Пам’ятаю, у ті дні прямо на території нашої дислокаці було багато людей у звичайному одязі, але чомусь з автоматами. Так починав формуватися полк «Азов»: хлопці приїхали туди прямо з Майдану. 
А ще в цей проміжок часу відбулася й перша в Україні аероевакуація пораненого. У Маріуполі було прооперовано тяжкопораненого хлопця з 72-ї, і його евакуювали літаком АН-26 «Vita». Вони вилетіли з Києва до Донецького аеропорту (тоді це ще було можливим), забрали пораненого нацгвардійця разом з його мамою, потім прилетіли в Маріуполь, забрали нашого пораненого й завезли їх у Київ у військовий госпіталь.  До цього «Vita» літала тільки в навчальні польоти.
- У якому режимі проходила тоді ваша служба?
- Ми знаходилися там місяць, а тоді нас заміняла наступна група. Якраз відбувалася мобілізація й ми мали бути в Білій Церкві. Я пам’ятаю натовпи людей на сьомому майданчику нашого міста. Командир бригади тоді всіма силами намагався їх трохи заспокоїти. Люди постійно зверталися, прагнучи йти в АТО. 
 А літом розпочалися вже дуже активні бойові дії. Роботи в нас стало надзвичайно багато. Пам’ятаю випадок, коли міна потрапила прямо в бліндаж, де знаходилася наша лікарсько-сестринська бригада. Добре, що наші військовослужбовці були професіоналами й знали, як грамотно його копати, бо навряд чи там би лишився хтось живий. А так лише нам додалося роботи й, попри поранення, загиблих не було. 
Уже у вересні почали розташовувати військові госпіталі по всій лінії розмежування: спочатку це було два госпіталі, потім чотири. Ми  почали їздити в луганському напрямку. Госпіталь переміщався за лінією фронту, яка постійно тоді змінювалась. За золотим правилом госпіталь має знаходитись не далі, ніж година їзди від боїв. Якщо від часу поранення до операційної хірурга людину довозять не довше ніж за годину, то шанси вижити великі.
- Мабуть ці шанси залежали ще й від парамедиків, які доставляли вам поранених?
- Тоді всі, хто там знаходився, по суті, були цивільними, без досвіду, але маю віддати їм належне: серед них були неймовірно підготовлені люди, адже знали, як накладати джгути, зупиняти кровотечу. Молодці!
- Де й на якій посаді ви тоді служили?
- Тоді я був провідним хірургом військово-польового мобільного госпіталю. Пам’ятаю, тоді відбувалися бої за 32-й і 29-й блокпости в Лисичанську. За добу до нас надходило близько 50-ти поранених. Їх везли, везли; ми їх сортували, оперували відправляли вертольотами. І так цілими днями.
- Серед військових медиків хірург, мабуть, найбільш затребувана спеціальність?
- Зараз так, а ще – анестезіологи. Це боги. Що вони там роблять, нікому толком невідомо. Але будь-якому командиру мати гарного анестезіолога в госпіталі – означає мати можливість спати вночі. Це надзвичайно спокійні люди. Вони здатні тримати себе в руках за будь-яких обставин. 
Анестезіолог Білоцерківського госпіталю – Юра Постащук. У 2014 році, у самий розпал бомбардувань, шалена проблема з кадрами, а він – єдиний начальник відділення й більше військових анестезіологів немає. Групи йдуть на ротацію, усі з нетерпінням очікують її, бо реально страшно. Його ж немає ким замінити, і він телефонує полковнику й каже: «Я вирішив лишитися на другий строк». І лишився. Це реально чоловічий вчинок. 
- А ви спокійний?
- Я насправді холерик. Але це не стосується роботи. Коли ти знаходишся на керівній посаді, то в тебе є ще підлеглі, яким ти можеш дати завдання. А от коли в операційній ти сам на сам із рішенням, яке потрібно прийняти прямо зараз і від якого залежить життя та здоров’я людини, то потрібно було брати на себе відповідальність. І це найголовніше. Оце й було найскладнішим у ті часи.
- А скільки на вашому рахунку операцій за час війни?
- Багато… 
- А яка запам’яталась найбільше?
- Операції всі пам’ятаю, а от найяскравіший спогад не пов’язаний з операцією. Ми заїхали до лікарні в місті Щастя забрати пораненого, який потрапив на розтяжку. Білий день надворі, навколо лікарні вибухи. Люди в паніці. І забігає в лікарню батько з донечкою на руках. Вона каталась на велосипеді – і десь поруч пролунав вибух. Тато підхопив її і прибіг до лікарні. Ось ці вибухи й цей тато, у якого на руках дівчинка в жовтому платті в горошини… Ніколи не забуду…
- Змінити військову хірургію на цивільну не думали?
- Ні, але бути стільки років на війні морально важко, тому за першої нагоди спробую повернутися до військової медицини, але вже на мирній території. Потрібен саме душевний перепочинок. Хоча я вже звик до війни. І навіть значно менше, ніж чотири роки тому, відчуваю різницю між «там» і «тут». Спочатку вона (різниця) сильно відчувалась. А головне – уже досить молодих хірургів, які повинні вчитися приймати самостійні рішення. 
Поки ми, «старики», там сидимо, у них не буде можливостей учитися брати відповідальність на себе. Має бути наступність поколінь у колективі. Старші мають поступатися місцем молодим.
- Як ви ставитесь до політичної ситуації, що склалася?
- Я – військовий, і наш обов’язок захищати державу.
- Що ви можете сказати нашим читачам і побажати білоцерківцям?
- Ми всі чекаємо доброго дядька, який вирішить усі проблеми, а ми будемо просто отримувати гроші, низькі тарифи, красиві міста. Так не буде. Кожен має засукати рукава й узяти на себе відповідальність за те, що він робить НА СВОЄМУ місці. І от саме тоді загальний результат буде прекрасним.
Леся Поліщук