kopiika.com.ua

«Боляче, що ми боронили цю землю, а наші внуки зараз воюють…»

Переглядів: 274Коментарі: 0

Гіркі слова розпачу прозвучали від Івана Васильовича Чайки, ветерана партизанського руху років Другої світової війни, на заході вшанування учасників опору та антифашистського руху, що проходив 21 вересня в актовій залі Білоцерківського територіального центру з надання соцпослуг. Зустріч із шанованими ветеранами, дітьми війни та членами родин відбулася з нагоди Дня партизанської слави, який щорічно відбувається 22 вересня, згідно з Указом Президента України.

На території України в роки Другої світової боролися з фашистськими окупантами більше 6 тисяч партизанських загонів та підпільних груп, а це близько мільйона громадян, які ризикували собою та своїми родинами в тилу ворога, наполегливо допомагаючи наближати перемогу над фашизмом. 

За мужність і героїзм, проявлені в цій боротьбі, 200 тисяч українських партизанів і підпільників було нагороджено орденами та медалями. Щодо історії Білоцерківщини, то за кілька років окупації тут було створено й діяло 30 підпільних груп (тобто понад 900 осіб!). Учасники партизансько-підпільного руху зробили значний внесок у визволення міста та  району в кінці  грудня 1943 – на початку 1944 років. 

Минуло вже багато років із часів Другої світової війни, і наразі в Білій Церкві проживають лише п’ять учасників партизанського руху й підпілля  та партизанська вдова. Про це розповіли працівники Білоцерківського територіального центру з надання соціальних послуг, які турбуються про їхню долю, намагаються допомогти та підтримати. 

Цих людей у територіальному центрі завжди раді бачити; тут у них є можливість поспілкуватися, зайнятися спільними справами за інтересами.

21 вересня у світлій актовій залі територіального центру відбувся концерт та святкове засідання з нагоди Дня партизанської слави. Тут зібралися діти війни, кілька учасників партизанського опору, люди похилого віку, активісти та представники ветеранських організацій. Заступник білоцерківського міського голови  Інна Новогребельська, до кола обов’язків якої входять саме питання соціального захисту містян, привітала присутніх на святі, вручила учасникам партизанського руху вітальні адреси та грошові винагороди ветеранам – Івану Чайці й Ользі Горбань. «Ушановуємо сьогодні пам’ять про людей, які в  роки Другої світової війни захищали українську державу від ворога. Ніхто тоді не міг уявити, що сьогодні молоді українці знов будуть боронити рідну землю – вони зараз гідно виконують цей обов’язок. 

На жаль, багатьох партизанів уже немає серед нас, але ми завжди пам’ятаємо про їхні героїчні подвиги й почесно вшановуємо живих, зичимо їм здоров’я та довгих років життя». 

Коли до присутніх у залі терцентру звернувся живий свідок тих далеких подій – учасник  європейського антифашистського руху опору Іван Чайка, який прийшов у цей день зі своїми нагрудними нагородами, – то від його щирих слів та спогадів у багатьох, певно, перехопило від хвилювання подих. Іван Васильович із щемом у голосі розповів, як війна навалилася на його родину, коли йому було всього 15 років: «…Багато хто одразу пішов на війну, як і мій батько. А мене не брали – казали, що маю ще підрости. Але я не міг бути осторонь, адже вже на 25-й день війни до нас прийшли окупанти. Настав такий час, коли поліцаї забирали всю працездатну молодь для робіт у Німеччині. Захопили й мене – так я став цивільним полоненим. 

За майже два роки в полоні від тієї молоді  залишилося в живих менше половини – померли від хвороб, голоду, розстрілів, а когось спалили в крематорії… 

Якось стався випадок: коли вантажили вугілля, почали бомбити – й охорона сховалася, а я втік і стрибнув у вагон потягу поряд – потрапив на німецько-бельгійський кордон. Мене все ж таки схопили, сильно, до напівсмерті били, а потім перемістили до «групи смертників»: ми відкопували бомби, які часто зривалися від торкання, і більшість з наших гинула… Саме в Бельгії, яка теж була окупована фашистами, я зв’язався з партизанами. Я був підлітком – тож у дитячому одязі їздив велосипедом, слідкував за потрібними об’єктами та доповідав товаришам-опорівцям. А потім ми гнали німців до самого Берліна!.. 

Після війни я 20 років працював на «швидкий допомозі», потім – в органах внутрішніх справ. Сьогодні мені прикро й боляче, що ми багато років тому боронили цю землю, а наші внуки зараз воюють, складають свої голови на війні на Сході України…».

Схвильовано розповіла про роки окупації Ольга Наумівна Горбань, яка тоді була зв’язковою партизанського загону. «Ми ходили на вокзал, в інші місця Білої Церкви, потім передавали інформацію через своїх людей у загони. 

Якось була історія, коли мене й мою родину ледь не викрили. Тоді один зв’язківець попросився ненадовго погрітися на печі. І саме в цей час зайшла сусідка й почала з підозрою випитувати, чого це я так дивно поперек печі лежу, чи не ховається там хтось… Але партизана вона в пітьмі, на щастя, не роздивилася… Тож ми залишилися живими». 

Під час спогадів на цій зустрічі звучали патріотичні вір-ші, творчі колективи міського територіального центру та учнівська молодь подарували присутнім музичні номери: співала юна Вікторія Чобітько, хор «Берегиня» (художній керівник – Микола Глушко). Одну з пісень навіть вийшов заспівати й багаторічний учасник хору Іван Чайка.

Як зауважила керівник територіального центру Вікторія Матусевич, у центрі надаються соціальні послуги майже 1700 особам, серед яких учасники бойових дій, інваліди всіх категорій: «Ми співчуваємо всім цим людям, хочемо їм допомогти, працюємо від душі. До того ж ми плануємо розширити спектр послуг та соціальної підтримки, упроваджуємо заняття зі «скандинавської ходьби», з польської мови. 

Вдячні спонсорам та благодійникам, які допомогли створити все це, продовжують підтримувати (зокрема, Миколі Дашкевичу, голові МБФ «Друзі – дітям Чорнобиля»). Тож  чекаємо й тих білоцерківців, хто до нас ще приєднається, якщо є така потреба».

З нагоди відзначення Дня партизанської слави працівники Білоцерківського міського територіального центру соціального обслуговування відвідали ще кількох ветеранів, які були учасниками підпільного руху боротьби з окупаційними силами в роки Другої світової війни – вони вручили їм вітальні адреси, висловили пошану та слова вдячності від наступного покоління. Катерина Григор, Мотрона Сизоненко, Євгенія Сироватка, удова партизана Тамара Сванюта отримали вітальні адреси від міського голови та  грошову допомогу. 

І цього ж дня виконуюча обов’язки начальника міського управління соцзахисту Юлія Терещук,  директор територіального центру соціального обслуговування Вікторія Матусевич поклали квіти до пам’ятника на старому Зарічанському кладовищі, де поховані 40 партизанів-підпільників, жінки й  діти, розстріляні в грудні 1943 року, та до пам’ятника закатованим білоцерківцям, військовополоненим і підпільникам біля Пагорба Слави на вул. В'ячеслава Чорновола. 

Хвилиною мовчання було вшановано пам’ять полеглих за свій народ. А сьогоднішні герої, хто боронить кордони та цілісність України, яскраво демонструють, що дух патріотичної любові передався й теперішньому молодому   поколінню. 

Наталія Вереснева