kopiika.com.ua

День незалежності - 2018. Перезавантаження продовжується

Переглядів: 136Коментарі: 0

Нині вже напевно можна стверджувати: після 2014 року суспільство сприймає День незалежності України зовсім по-іншому. Свято, що колись асоціювалося з кулуарною бюрократичною процедурою, зараз набуло насправді героїчного змісту. 

Підписання Кравчуком якогось там папірця в Біловезькій Пущі не викликало в народі особливого патріотичного підйому, відтак негероїчне здобуття самостійності в 1991-му стало початком довгого  терміну загалом негероїчного існування країни, яка в наступні роки негероїчно пережила важкі економічно-політичні кризи, деградацію псевдоеліт та відверту зраду всіляких комунорашистів, регіонал-реваншистів, «кримнашистів», «церковно-рускомиристів» та іншої подібної швалі, через яку тепер війна й ріки крові українців. 

Наразі, починаючи з 2014-го, усе змінюється на очах: у стражданнях і муках народжується не лише справжня державна Незалежність, але й справжнє громадянське суспільство, справжня українська історія, урешті-решт, справжня нація героїв, мучеників і – абсолютно переконаний – гордих переможців. Тепер майже офіційне «Слава Україні – Героям слава!» асоціюється не лише з уславленим бандерівським минулим окремо, але й цілковито відповідає героїчно-драматичним подіям останнього доленосного п’ятиріччя. 

Відтак, держава, що народилася 27 років тому, належної собі гідності та гордості здобуває тільки тепер, стискаючи в чорних від кіптяви майданівських вогнищ руках не лише автомати, але й воскові свічки перед трунами загиблих на Сході героїв.  

Щоб це відчути, не треба бути «спешл» Зігмундом Фрейдом. Біля погруддя Тараса 24 серпня таке відчуває ціле місто. І хоча «порядок денний» офіційного свята зазвичай відбувається також офіційно, відмінність від колишніх святкувань витає в повітрі Білої Церкви, горить у очах білоцерківців, буяє в душах старих, малих і, на містичному рівні, наразі не народжених українців. А ще – «подвійним дном» випливає зі спічів міського голови Геннадія Дикого, протоієреів УПЦ Київського патріархату, «зелених» юніорів, які тепер на очах вишиванкової юрби зі справжньою, а не напускною гордістю отримують новесенькі паспорти. 

Додайте зовсім інший підтекст від теж традиційного покладання квітів до підніжжя Шевченка, від щирих сліз на очах пересічних містян. Погодьтесь, сльози на очах – ознака дійсного духовного перезавантаження, незворотності процесу, сталості переконання щодо «Слава Україні! Смерть ворогам!».

До речі, усі заходи до річниці Незалежності з 2014-го проходять під акомпанемент ветеранів російсько-української гібридної війни. Ні для кого не вища математика, що саме вони – прості  бійці, які досі тягнуть на собі криваву війну на Донбасі, – сьогодні нам і найліпші дипломати, менеджери, митці й на дуді гравці. Без них, без їхнього щоденного подвигу всі інші сфери та галузі – безперспективний хаос. Сьогодні саме вони  – сіль української землі, мала закваска, здатна витягти на світло велику європейську націю. Тож хіба не «Героям слава!»

Олександр Виговський