kopiika.com.ua

День священика – свято, про яке мало знають

Переглядів: 79Коментарі: 0

«Священик не є ані урядовцем, ані господарем, а є Божим слугою й духовним отцем парафії», – блаженний Омелян Ковч про священство

День жінки…День учителя…День автомобіліста… Про ці свята добре пам'ятають, а про День священства якось не дуже пам’ятають, не дуже вітають… Не прогав цього дня… Він також не ідеальний, також людина… Але саме Він є той alter Christus, той, який в особливий спосіб вказує на Христа! Помолимося в цей день за них…. Вони цього дуже потребують…
У Страсний четвер Церква пригадує день установлення Таїнства Пресвятої Євхаристії, яке є вершиною її духовного життя. А ще цього дня згадується й установлення Таїнства Священства, бо на Тайній вечері Ісус Христос зробив своїх апостолів учасниками свого священства.
Щоправда, офіційне свято священиків шанується в першу чергу в УГКЦ й фактично не згадується в православних громадах. Проте греко-католики – наші люди, тому ми не в праві ігнорувати їхні релігійно-цивільні, тим паче такі цікаві свята. 
Отже, що це за доля – священство, чим вона така особлива? Для авторитетності пошлемося на роздуми блаженного священномученика УГКЦ Омеляна Ковча, спаленого в печах табору смерті Майданек. Із цієї нагоди у своєму традиційному Посланні до священиків на Великий четвер Глава і Отець УГКЦ Блаженнійший Святослав запросив духовенство разом погортати сторінки книжки Омеляна Ковча «Чому наші від нас утікають?», яка вийшла з-під його пера майже сто років тому. Тим паче, ці роздуми та висновки не втратили актуальності й у наші дні. Подаємо їх мовою оригіналу.
• Як священик має мати вплив на нарід і має його притягати до Церкви, до себе, а не відтручувати, то він повинен дістати таке виховання, яке би ще краще його навчило цей нарід розуміти, чим він сам міг би до цего дійти, хоч би й ціле життя пересидів на селі.
• Однак таке виховання він одержить аж тоді, коли в часі його студій звернеться головну увагу на вивчення рідної історії і літератури, коли буде вчитуватися в етнографічні розвідки та твори авторів, які дійсно є українські, як Шевченко, Стефаник… а не лише українські по азбуці або по імені.  
• От тоді, так підготований, коли явиться він між своїм народом, прийме його цей добрий і побожний український нарід, як свого провідника й батька. Інакше він буде все уходити в селі за чужинця. Він не задоволить ніколи своїх парохіян, а вони його.
• Супружий стан, це доброї пам’яти традиція нашого народу. Традицію треба шанувати, але не вільно нею засліплюватись, і що найважніше, її треба розуміти. Правда, нас вчить традиція, що жонате духовенство, якраз тому, що було жонате, зробило в свойому часі для Церкви й народу дуже багато добра.
• А шануючи цю традицію ми повинні старатися, щоби й на дальше в нас було духовенство жонате й надзвичайно пожиточне для Церкви й народу. Однак теперішний досвід ставляє нас перед альтернативу: або духовенство жонате і не так дуже пожиточне, як колись для Церкви й народу, або нежонате і так як колись або ще більше корисне для Церкви й народу.
• Натомість священик безженний, очевидно ідейний, який розуміє свій апостольський і народний обов’язок, може без великого напруження і не дуже великих матеріяльних жертв, випровадити, за час свого життя, цілу фалянґу інтеліґенції, вибираючи найздібніших дітей з найкращими характерами, навіть з найбідніших родин, під час коли вартість дітей священика не все мусить бути першорядна.
• Однак є жонаті священики, які, мимо всего, занимаються, і то неабияк, справами Церкви й народу. Честь їм за це – але від загалу цего ніяк не можна вимагати.
• Священик не є ані урядовцем, ані зарібником, ані господарем. Священик є: Божим слугою й духовим отцем парохії. Лише таке заложення є слушне, і лише на цій плятформі може стояти думаючий чоловік, ревний душпастир, Христовий апостол.
• У нинішних часах священик дійсно мусить розвинути свою діяльність поза захристією. Нарід, особливо український, традиційно бачить в особі свойого пароха й свойого провідника в народній роботі. Він уважає, і не без цілковитої слушности, що невиконування цієї роботи є подекуди занедбанням одного з найголовніших обов’язків священика.
• Коли священик не бере участи в громадянському житті парохії, коли не займається в якийсь спосіб народніми справами, то вже цей його пасивний стан вистарчає, щоби найгарніші одиниці парохії почали бокувати від нього, а через нього не тільки і від обряду, але й від самої віри.
• Коли священик занедбає цю народню ділянку, то народ скорше, чи пізніше, найде собі іншого провідника. А цей в 90% буде вовком в овечій шкурі й при помочі найгарніших кличів заманить якраз ці найкращі одиниці у ворожий табор, і то ворожий не тільки священикові, але й Церкві.
• Отже, коли священик хоче задержати своє стадо при вірі, Церкві й обряді, то він мусить «вийти із захристії» і мусить брати живу участь у громадянському житті своєї парохії. На це не має ради! Не буде цего робити, то стратить грунт під ногами, як це вже не одному й трапилося.
• Наші вірні шукають нині чогось більше. Вони хотять багато відправи, багато науки, частих св. Причастій, якихось медитацій, конференцій, дискусій і т.д. – А коли священик не хоче чи, може, із-за якихось причин не всилі дати, то вони собі це самі беруть. Себто вони самі лучаться під власним проводом, щоб осягнути якийсь вищий ступінь христіянської досконалости. І цей їх поступок, сам у собі, не можна би назвати ще лихим. – Біда лише в цьому, що цей подвиг переростає їх ще слабонькі сили. Вони позбавлені проводу пароха, часто скручують на блудну дорогу, а її закінченням являється повстання якоїсь секти в парохії.
• Сповідальниця, між іншими, є одним з перших засобів, які помагають душпастиреві вести своє духовне стадо, з’єднувати собі його симпатії до себе, а через себе тим тісніше прив’язати й до Церкви. Але й цей так досконалий середник до укріплення вірних у вірі й обряді якраз легко може бути причиною відступлення цих самих вірних від обряду, а то й від віри.
• Подібно і з проповіддю, коли в ній говориться і про Нсв. Тайни, і про св. Варвару, і про вибори, й про злодійство, і про страсти, і про останню крадіж трьох «ерекціональних» курок, а на закінчення про «оборнік», то дійсно годі вгадати, який-то має бути орґанізм, що мав би витримати цю саламаху, особливо коли вона повторяється не рік – не два і не десять!
• Коли хтось хоче, щоби йому вродилася пшениця, то мусить її посіяти. Однак не вродиться пшениця, коли посіє кукіль. – Це ясне! – Рівно ж коли хтось хоче, щоби в серцях вірних народився Христос, щоби там закорінились христіянські чесноти, а особливо їх фундамент – христіянська любов, то мусить проповідати Христа.
• Як парох хоче, щоб його проповіди мали вплив, мусить своїх парохіян любити, – любити і ще раз любити і бути для них вирозумілим. Він може їх тоді навіть ганити, але так, щоби рука била, а серце плакало. 
• Як проповідь є без прикладів, то так як разовий хліб без масла. Можна його їсти, можна ним наїстися, але ніхто за ним не пропадає. Їсть, бо мусить, але покинув би зараз, коли б було щось ліпшого.
• Щоби проповідь була радо слухана, скажім так – «смачна», а що найважніше, щоби була зрозуміла, мусить бути обильна в приклади, особливо поважні й відповідні.
• Не вільно надуживати Церкви для політичних цілей, а такий священик, який защіплював би в душі своїх вірних шовінізм, робив би вовчу прислугу вірі й народові.
• Націоналізм не є ніяким гріхом, а народности сотворив також Господь Бог не через помилку. Що арґументи й приклади взяті з життя й історії цего народу, до якого проповідається, промовляють до його серця найкраще та найсильніше. Скріпляють його в прадідній вірі й обряді. Що вкінці особливо в нас, українців, зріст національної свідомости є в певній мірі також і зростом прив’язання до своєї віри й обряду.
О. Виговський