kopiika.com.ua

Хто ж страшніший за левів?, або Нове слово в українському детективі

Переглядів: 216Коментарі: 0

«Хто я такий, щоб повчати Читача?!»

32.jpg" alt="">Серйозні розмови про морально-етичні мірки сучасного буття, про можливості вижити в кримінальному світі, про фантасмагоричну правду життя – відбулися 13 грудня в читальному залі центральної бібліотеки міста Біла Церква під час презентація чергової книжки письменника-білоцерківця Олександра Виговського «Дикі собакі страшніші за левів».

Як закцентував видавець Костянтин Климчук (видавництво «Час змін Інформ»), новий пригодницький детектив Виговського – класичний трилер: «Кримінальні розбірки «післямайданного» Києва… Я не побачив тут жодного позитивного героя. Проте наприкінці твору ті, хто робить погані, антиморальні речі, за все розплачуються – у цьому, напевно, і є моральний аспект книги».

Складно, напружено, але, водночас, досить цікаво склалося обговорення. Ті з бібліотекарів, хто встиг прочитати, виявили у творі «надто багато зайвої жорстокості» – стрілянина, смерті, гонитва, гроші… навіть канібалізм. Вони, у свою чергу, задумалися над питанням: «А чи зможуть підлітки, молоді люди зрозуміти, що злодії, які їздять на дорогих машинах і ногами відкривають двері в чиновницькі кабінети – це «погані» герої?..»

Тим не менш, автор наголошує на тому, що поважає свого читача, тому й не буде писати, «повчаючи»: «Хто я такий, щоб повчати дорослого свідомого читача?! До того ж саме життя розповідає нам цю свою правду… У тому числі – про диких собак, які у зграях є реально сильнішими за левів. Повчання ж годиться або для політиків, або – для дітей. Усе інше – банальщина. Складно чітко визначити, що є в житті однозначно – «добро», а що – «зло»… До того ж багато священиків скаже вам, що зло – це є просто відсутність добра. У кожного з нас є свій вибір, і в героїв – також! Якщо ми подивимося на питання «позитивного» народного героя, то в нас виникне теж багато запитань щодо моральності всіх їхніх вчинків – Кармалюка, «Мішки Япончика», Робін Гуда?..»

До речі, священики цього вечора також прийшли на презентацію привітати пана Олександра з виходом нової книги. До активної розмови доєднався й начальник управління освіти міста Юрій Петрик, який підкреслив, що істина народжується саме з боротьби протилежностей. Директор ЦБС Раїса Григоренко також зауважила, що книжка цікава – і в кожного читача буде своя власна думка, свій погляд: «Варто вислухати всі думки й скласти свою особисту».

…І наче чергова ілюстрація до жвавого диспуту – цікавий епізод у читальному залі. Під час презентації до зали зайшов геть не-презентабельного вигляду чолов’яга не визначеного зовні віку. Уважно слухав і під час автограф-сесії, узявши книжку, підійшов за підписом до автора… Після того як прозвучала фраза «… перепрошую, чи Ви сплачували за книгу?», дочекався автографа письменника, а потім… почав діставати зі всіх кишенькових дірочок паперовий дріб’язок гривень зі словами: «…Не знаю, чи стане тут… це все, що дали за сьогодні…» Звичайно, книжка йому дісталася (і без коштів) – і він швидко зник з читацької зали. Якось парадоксально й швидко розгорнулася ця ситуація під обережні погляди присутніх. І вона дуже характеризує (вибачте, пане автор!) саму суперечливу, нестандартну постать художника слова.

Автор Олександр Виговський після презентації поділився кількома думками, зокрема щодо літературного успіху:

«…Я вважаю, що літературний успіх приходить тоді, коли твої твори читають. Тільки це, а не – нагороди чи «позитивна» критика. Лише успіх у читачів... Скажу для прикладу – Подерв’янський: і нищівна преса, і «фукання» літературознавців, і жодної престижної нагороди, але – абсолютна довіра з боку прихильників. А його «поетичні матюки» стають цитатами. До речі, мені він не подобається, але я віддаю належне літературному успіхові.
…Літературні авторитети? У мене їх немає… У юнацтві захоплювався Висоцьким. Тепер не захоплююсь, але, знову ж, – віддаю належне його успіхові. Ближче до 50-ти мені здалося, що я нарешті доріс до творчості Шевченка: відчув, наче цей вусань став наближений до мого скептичного серця. Адже до того Кобзар здавався надто суворим і безкомпромісним.
…Чому важливо писати? Мабуть, тому, що це виходить і породжує відгук у інших. Якщо щось умієш, думаю, це треба робити, інакше, висловлюючись образно, закопуєш у землю талант. Вважаю, що хтось і колись неодмінно за це спитає... Крім того, самому цікаво писати.
…Образотворче мистецтво? Тепер займаюся рідко: під замовлення за достойні гроші, або коли раптом щось «стукне в голову». Останнє, щоправда, трапляється все рідше».

І розмова в бібліотеці цього вечора, і кілька цитат із книжки – усе це, дійсно, примушує вчергове замислитися над запитаннями: «Як жити? Що обирати головним у власному житті? Як читати книжки… без «героя»?».

Навіть не варто переказувати сюжет цього детективного трилера-екшена (до того ж мені також книжка лише зараз до рук потрапила!) – варто на власні очі читати, складати свої особисті враження. Тож читайте, купуйте нашу власну українську літературу. До того ж – неординарну, власне, як і сам автор текстів. І тепер, як банально не прозвучить, але ж: «Підтримаймо автора – читаймо книжки!» І, можливо, саме вам дістанеться розкриття таємниці: що ж може бути страшнішим за левів?


Наталія Вереснева