kopiika.com.ua

Ірина Даневська: «Я повертаю моду на історичний роман»

Переглядів: 177Коментарі: 0

Уже більше ніж півстоліття минуло, відколи Біла Церква з маленького містечка доросла до великого, потужного промислового центру, а синдром провінційного мислення й досі панує на наших теренах. Ми так звикли. Вважати себе меншовартісними. Мовляв, усе талановите-знамените – тільки в столицях трапляється чи принаймні у великих регіональних центрах. Насправді ж білоцерківцям є чим і ким пишатися. А вічним скептикам, які продовжують повторювати оте, біблійне, «а що доброго може бути з Назарету?», відповімо цитатою з того ж тексту: «Прийди та подивися».

Сьогодні ми познайомимо читачів нашого видання з Іриною Даневською – молодою, вродливою жінкою й водночас – маститою письменницею, справжнім майстром пера, яка живе поміж нас, працює в жанрі історичного роману й має в доробку 4 вельми солідні літературні твори. Її книги  про українське і європейське життя XVII сторіччя – з детальними картинами його побуту, захоплюючими пристрастями політичних інтриг, воєнних баталій, подорожей  та амурних пригод, укупі з дотепними діалогами, – полюбилися не лише читачам України, а й зарубіжжя. Час і нам, землякам І. Даневської, детальніше дізнатися про письменницю та її вагомий внесок у вітчизняну літературу.
 
- Пані Ірино, чи давно Ви живете в Білій Церкві?
- Скільки себе пам’ятаю. Мої батьки переїхали з Чернігівської області до Білої Церкви, коли мені було рік-два. Я навчалася в 10-й школі, потім – у Білоцерківському державному ліцеї. Після закінчення Київського НЕУ ім. В. Гетьмана знову повернулася додому.
 
- Ви маєте ґрунтовну економічну освіту, а захоплюєтеся історією та літераторством. Як так сталося?
- Якщо ми згадаємо важкі 90-ті роки, коли всі прагнули здобути фах, який би давав можливість заробляти кошти, – запитання відпадуть. У мене сім’я була небагатою, тому я мала попіклуватися про своє майбутнє сама. А історія – це любов з дитинства. Історичні книжки я любила читати найбільше. Звичайно, усе почалося з О. Дюма. Потім захопив М. Дрюон, котрий став моїм окремим коханням. А от Г. Сенкевича я перечитала вже в дорослому віці, хоча мене з ним часто порівнюють, мабуть, через те, що теж писав про героя моїх книжок.  
 
– Коли Ви почали писати?
- Письменницею хотіла стати з раннього дитинства. Розважала сусідів, складаючи казки. У школі твори писала на «ура» за себе й за інших. Потім моє писання якось пригальмувалося. Вийшло назовні досить пізно, уже коли мені було за 20 років.
 
- Як молодій авторці з «нерозкрученим» ім’ям вдалося знайти видавця?
- Зрозумійте, я за фахом – економіст. У мене дуже предметне мислення. Саме тому для мене ідея видати книжку нічим не відрізняється від ідеї зробити бізнес-план. Дві перші книжки «Битва за Францию» і «Путь к власти» вийшли в Росії  у 2000-х роках. Тоді в Україні видавнича справа й український книжковий ринок були ще в напівзародковому стані. Так, у нас з’являлися цікаві автори, але ті ж книжкові мережі до 2014 року були в руках росіян. Тому саме в Росії, де сформований потужний книжковий ринок із потужними гравцями, було найвигідніше видаватися. 
Якщо ми говоримо про Росію, маємо розуміти, що це – не лише власне величезний російський ринок, це – і Казахстан, Білорусь, Молдова, наша Україна, тобто значно більші, аніж в Україні, книжкові тиражі й, відповідно, гонорари. Тому обрала російську мову для написання перших творів, які, до речі, полюбилися читачеві й витримали кілька перевидань. Але, водночас, писалося й хотілося писати українською. 
Події останніх років теж примусили задуматися, що в нашому меркантильному світі мусять бути й інші цінності. Після Майдану й революції Гідності я з власної ініціативи припинила співпрацю з російськими видавцями, зараз співпрацюю з українським видавництвом «Темпора» і мої книги «Німецький принц Богуслав Радзивіл» та «Генерал короля Богуслав Радзивіл» видано рідною українською мовою.
 
- У Ваших романах-епопеях описуються події XVII століття, що відбувалися в різних країнах Європи. На які  інформаційні джерела Ви опиралися і як працювали з іншомовними текстами?
- Я читаю англійською, французькою, польською, білоруською. Під час роботи над книгою опрацьовую фахові дослідження професійних істориків, видруковані першоджерела, переважно іноземними мовами.  Це й величезна епістолярна спадщина моїх героїв, їхні щоденники й спогади. Переважна їх кількість друкувалася кількома століттями раніше. Моє завдання – віднайти й перечитати, фахово опрацювати й захопливо розказати цю історію читачу. Це насправді величезна важка робота.
 
- У Ваших книгах зображена доба середньовічної Європи. Чому не Україна, не Батьківщина?
- Я пишу про історію України XVII століття, інтегровану в європейський  процес. Це саме те, чого українським школярам не дає шкільна наука. Для багатьох моїх читачів саме нерозривний зв’язок тогочасних українських реалій з реаліями інших європейських країн став великим відкриттям. Ось головний герой останніх моїх романів – литовський князь,  принц Священної Римської імперії, державний і військовий діяч Речі Посполитої. Однак Богуслав Радзивіл мав українське походження, був правнуком  нашого князя Костянтина Василя Острозького.  
Я описую й інших наших героїв, наші події XVII ст. і наскрізно проводжу їхню  історію через призму Європи, зміщуючи кут зору. Тоді звичні й давно знайомі події і явища постають перед читачем в іншому ракурсі, примушують замислитися: хто ми є і звідки. А моє головне завдання як письменника – занурити в тогочасну атмосферу європейського життя. Така моя манера: я – відсторонений оглядач. Роблю оповідь, а читач дізнається про героїв, про події, факти й сам робить висновки та будує історичні паралелі. А їх чимало. У своєму Фейсбуці жартую, вміющучи історичні цікавинки із запитанням: у якому сторіччі ми живемо? Знаходиться дуже-дуже багато спільного. Недалеко ми відійшли в деяких речах від XVII ст. 
 
- Скільки у Ваших романах історизму, а скільки вимислу?
- Що ми розуміємо під вимислом? Вигадку, яка не має нічого спільного з реальністю? Мої романи написані на документальній основі, на солідній документальній основі. Художня авторська вигадка тут зведена до мінімуму, і її роль – лише зробити оповідь цікавішою. Так у творах про Богуслава Радзивіла документальна основа – це автобіографія самого князя, його епістолярна спадщина, мемуари слуг, родичів, приятелів і ворогів. А це, між іншим, славетні історичні особи, з якими князя зводило життя.  
Наприклад, відомий король-сонце Людовік XIV у листі величає Радзивіла «найдорожчим і найулюбленішим кузеном», гетьман Іван Виговський говорить про Радзивіла як про «кавалера, що в усіх народів є в пошані», кардинала Рішельє сам Богуслав називає «приятелем свого Дому». Ще приклад: у першій книзі юний князь Богуслав Радзивіл мандрує Європою, отже, читач має його очима бачити тогочасний світ. Десь «проскакують»  його враження з епістолярної спадщини, десь з автобіографічної, а десь мені було потрібно піднімати інші документи й дивитися, який вигляд мали міста в XVII ст., фортеці, які він відвідував, розповідати якісь цікавинки. Бо ж читач, насправді, обираючи історичну книжку, хоче отримати повне занурення в епоху. І він це отримує! Абсолютно до деталей, до фрагментарностей. Якщо це діалог між героями, – я можу вставити туди реальні фрази з їхнього листування. Тобто моє завдання як автора – звести вимисел до мінімуму. 
 
- На обкладинках Ваших книжок князь Богуслав Радзивіл зображений неймовірним красенем. Чи має насправді цей образ схожість з оригіналом?
- Так, він був красенем, і до того ж селебритіз, «зіркою» свого століття. Був уславленим дуелянтом, полководцем, дипломатом. До того ж у князя був величезний амурний послужний список, причому міжнародного масштабу. Про нього охоче пліткували європейські газети – так само, як пліткують зараз про англійську королівську родину. Він цікавий був тоді, і цікавий зараз нашому читачеві. А що стосується портретів, то справа в тому, що ранні зображення Богуслава не дійшли до наших днів. Ми маємо його портрети й гравюрні зображення, де князю 36 і більше років, але, на жаль, у нас нема зображень 20-літнього Радзивіла. А в першій книзі моєму герою максимум 28 років. 
Тому, коли видавництво «Темпора» взяло рукопис, постало питання візуалізації героя. Художник М. Койдан попрацював з абсолютно усіма наявними зображеннями: на медалях, графічними, художніми – і створив цей образ, омолодивши Богуслава. Схожість рис залишилася.
 
- Ваші книжки мають по 600-700 сторінок. Перед написанням багато часу йде на опрацювання історичних джерел. Як довго пишеться роман?
- Років 12-15 я вже разом із князем. Після опрацювання документальної бази потрібен ще час, щоб інформація «осіла» в голові. І кілька років, щоб описати. Наразі про Богуслава Радзивіла видано дві книги. Третя – на часі, на кінчику пера. Бо це трилогія.  
Перший роман – про молоду людину, яка пізнає світ. Другий – про нього, як талановитого військового, що повертається на терени сучасної України як генерал коронної армії. Події відбуваються в період визвольної війни доби Б. Хмельницького 1648-1655 рр. Тобто ми зустрічаємося із цілим рядом наших історичних осіб, як-то Б. Хмельницький, І. Виговський тощо. Богуслав бере участь у наших славетних битвах, таких, як битва під Берестечком. Третя книжка, яку я завершую, – це  знайомство з ним як зі зрілим політиком європейського масштабу. 
Сюжет охоплює добу Потопу, угоду  Б. Хмельницького зі шведським королем Карлом Х, коли Богуслав Радзивіл стає союзником козаччини у Визвольній війні. Такий цікавий, непростий шлях у мого героя.
 
- Богуслав Радзивіл був литовським князем. Чи знають Ваші книжки в Білорусі, де його люблять, шанують і навіть кличуть білоруським д’Артаньяном?
- Минулого року в Білорусі вийшов мій «Німецький принц Богуслав Радзивіл» у перекладі білоруської письменниці українського походження Наталки Бабіної. Вихід книги там названо видавничою подією року. Я з великим успіхом презентувала її на Мінській книжковій виставці-ярмарку в рамках заходів Національного стенда Білорусі (найбільша честь, яку країна може надати іноземному авторові), а також – на книжковому фестивалі в Мірському замку. 
Цьогоріч білоруською має вийти й другий роман – «Генерал короля Богуслав Радзивіл», якраз до 350-ї річниці смерті князя.
 
- Чи плануєте колись написати роман з головним героєм-українцем?
Стратегічно – так. Мене цікавить роль особистості в історії, жанр документального роману. Писатиму про наших князів, нашу українську аристократію, тобто про тих людей, які заслужили, щоб ними пишалися нащадки.  Мої книжки, як правило, великі за обсягом, проте вони вже знайшли своїх читачів і читацьке коло ширшає. Тобто я повертаю моду на великоформатний історичний роман. 
Це радує й надихає!
— Спілкувалася Олена Литвинова