kopiika.com.ua

Культурна логіка й розбите чоло

Переглядів: 98Коментарі: 0

З одногу боку, тема музичних шкіл дуже актуальна для певної кількості білоцерківських батьків, чиї діти займаються в цих школах. З іншого, – інформпростір уже настільки був забитий цією темою, що вона достатньо обридла тим білоцерківцям, які не мають до цих шкіл жодного стосунку.

Та, як виявляється, нею зацікавились на високому рівні. Навіть деякі депутати Верховної Ради вирішили провести зустріч, щоб допомогти вирішити конфлікт.

Нагадаємо, що міська влада, ідучи назустріч бажанням білоцерківських дітей отримувати не лише музичну, а й іншу мистецьку освіту,  вирішила реформувати музичні школи №2 і №3 в школи мистецтв. Це дозволить, не збільшуючи адміністративний ресурс, розширити види послуг, які надаються цими закладами. Також, згідно з висновками експертної комісії, приміщення музичної школи №2 знаходиться в аварійному стані, тож школа потребує переведення в безпечне приміщення. 

Мотиви, як ви бачите прекрасні, але неочікувано  реорганізація натикнулася на неабиякий спротив від керівництва 3-ї школи та від колективу батьків і педагогів школи №2. Було проведено декілька мітингів, блокувалися сесії міської ради, на яких повинні були прийняти відповідні необхідні рішення.

Проблемою зацікавилися на рівні народних депутатів. 14 серпня в актовому залі відділу культури та туризму було проведено зустріч за участю народних депутатів Сергія Капліна та Олександра Марченка, які намагалися конструктивно вирішити питання.

Але, як і на інших зустрічах, що їх організовував міський голова Геннадій Дикий з педагогічними та батьківськими колективами шкіл, інтереси дітей ледве не були забуті за інтересами тих, хто через реорганізацію може опинитися без звиклого «сімейного бізнесу», та тих, хто готовий жертвувати безпекою дітей задля того, щоб було так, як «уже всі звикли».

 Усі намагалися перекричати всіх, і якби народний депутат Сергій Каплін не нагадав, що це саме він усіх зібрав і що на балаган він це зібрання перетворити не дозволить, то так би й розійшлися ні з чим. Але варіанти вирішення конфлікту були запропоновані, і це дає надію, що проблема буде вирішена – у першу чергу враховуючи інтереси дітей. 

До речі, ні для кого не секрет, що конфлікт, який стосується школи №3, спровокований такою собі родинною «династією» керівницько-викладацького складу, тож будь-які зміни існуючого ладу будуть не на користь їхнього кар’єрного зростання та спільного гаманця родини.  Один з місцевих активістів-підприємців  сказав про це на зустрічі і спровокував представника  «династії» на хвилю вигуків на кшталт: «Виженіть звідси підприємців, не давайте їм слова! Хто вони такі?! Яке вони мають право щось казати про культуру?!» 

Довелось нагадати йому, що зарплатню він отримує з місцевого бюджету, який знач-ною мірою наповнюється податками оцих підприємців. Тож вони, як і кожен, хто наповнює бюджет,  мають право обуритись, якщо їхні гроші витрачаються не за призначенням. 

А вже після завершення зустрічі одна з представниць школи №2 емоційно зазначила, що якщо й потрібне безпечне приміщення, то це можна було б вирішити давно. Довелося і їй нагадати дещо. «А хіба не ви проводили мітинги й зривали засідання міської ради, змушуючи депутатів відтерміновувати прийняття необхідного рішення на невизначений строк?»

Я переконана, що так чи інакше, але всі питання будуть вирішені. Ось такий я маю невиправний оптимізм, що базується на моєму власному досвіді й спостереженнях за діями місцевої влади протягом останніх трьох років. Хоч і доводиться їй працювати більше «не зважаючи на», ніж «з допомогою» місцевих, занадто активних, людей. 

Сумно те, що часто ніби й небайдужі, і досить недурні білоцерківці нагадують героїв української приказки – тих, хто, молячись, розбив собі чоло, а тепер шукає винних у цій «прикрій несподіванці». Дуже хочеться вірити в те, що, незважаючи ні на що, діти навчатимуться будь-якій мистецькій дисципліні в безпечних приміщеннях і з педагогами, які не просто тримаються за «тепленьке місце», а щиро прагнуть зробити Білу Церкву осередком культури.                  Леся Поліщук