kopiika.com.ua

Микола Коврігін: "Зоною нас перевозили на бронетранспортері"

Переглядів: 129Коментарі: 0

26 квітня 1986 року вибухнула  Чорнобильська  АЕС.  Через  стрибок напруги в мережі. Вибухи були хімічними, а  не ядерними. Але й вони наробили багато лиха. У повітря піднялося понад 60 т радіоактивних речовин. Сумарна радіація майже в 40 разів перевищила наслідки вибуху атомної бомби в Хіросімі.

Наслідки ліквідовували майже 240 (?) тис. людей.  Усі вони отримали високі дози радіації. Тож тепер ідуть із життя раніше за своїх ровесників. А значить, усе менше свідків, які можуть розповісти, як усе було насправді.  Та один з них, Микола Коврігін, живе в Білій Церкві й погодився поділитися своїми спогадами про ту трагедію. 

«Добре пам’ятаю ті події,  ніби сталися вони вчора. 8 травня я працював на будівництві Білоцерківської ТЕЦ.  І несподівано бригадир повідомляє: «Наша дільниця закривається, усі направляються в  Київ». Ми вже знали про вибух у Чорнобилі, тому не сумнівалися, що нас пошлють на ліквідацію аварії.  В автобусі зібралося чоловік 40 із різних підприємств. Вирушили на Київ. Попутного транспорту не було взагалі, а назустріч нам  мчали тільки чорні «Волги». Якщо чесно, було моторошно.  Свого часу я працював на будівництві трьох блоків атомної станції. Моя спеціалізація була – зварювальні роботи; окрім того, я вивчав методи рентгенівського контролю зварювальних швів, тому про гамма-випромінювання та його вплив на людину я знав усе. Коли приїхали до  управління нашого тресту «Південенергобуд»,  нам видали новий спецодяг і вже вранці  9-го травня  повезли у Прип’ять.  Хочу зауважити, що до місця призначення доїхали не всі. Дехто написав заяву на розрахунок, дехто «загубився» в Києві.  Я був спокійним. Уже мав двох дітей (після  великого опромінювання мати здорове потомство проблематично), та й службове відрядження нам виписали на п’ять днів.  Але коли на власні очі побачив четвертий реактор після вибуху, то страшно стало по-справжньому.  Атмосфера на атомній станції була нервовою, план ліквідації змінювали мало не щодня.  Я брав участь в організації водовідведення забрудненої води з-під реактора. Ми привезли труби й майже сорок хвилин чекали на розвантажувач. Та коли дозиметрист заміряв рівень радіації, то  швидко загнав нас в укриття. Так ми ті труби й не розвантажили.  Наступного дня ми почали прокладати інший трубопровід з інших матеріалів.  Кожен працював по 45 хвилин, щоб не перевищувати дозу опромінення. Зоною нас перевозили на бронетранспортері. Із-за економії замість 6 людей у нього набивали 16. Із такого БТРа ми виходили мокрі до нитки.  Жили в піонерському таборі, за 70 кілометрів від епіцентру. Годували добре. Видавали червоне вино «Каберне» (пляшка на трьох). Горілка стояла ящиками. Пий досхочу, але тільки після роботи. Такий собі «надзвичайний» комунізм. Я не питущий, а колеги нагоди не втрачали. Натомість там усі кинули курити. Бо дізналися, що під час куріння вдихають радіоактивний пил, який накопичується в організмі. У 30-кілометровій зоні ми постійно ходили в респіраторах, що захищали дихальні шляхи. Тож знімати його заради затяжки ніхто не поспішав.   Коли закінчилося відрядження, нас повезли на Київ. Свій одяг та всі особисті речі ми залишили в зоні. Дорогою з’ясували, що не поставили печатки адміністрації Чорнобильської АЕС на відрядженнях, тож  мусили робити гак. Виконроб нас відмовляв: «Та навіщо вам це? Приїдете в Київ, там вам поставлять печатки в управлінні». Але ми наполягли на своєму, адже вже тоді ходили чутки, що за відсутності печатки на відрядженні довести, що ти ліквідатор, – неможливо.  І вже наприкінці осені 1986 року Верховна Рада прийняла закон про статус ліквідаторів, а вже в грудні я отримав посвідчення.  У перші роки після Чорнобиля з боку людей до нас була абсолютна повага. Але з кожним роком вона все меншає й меншає, як, власне, і законні пільги. Наприклад, нещодавно скасували безкоштовні путівки в санаторії для ліквідаторів. Фактично  держава майже перестала нами опікуватись. Хоча 252 гривні на додаткове харчування й дотепер виплачують.  Я не знаю, чи можна було б запобігти аварії, але переконаний, що якби тодішньою владою не замовчувались ні сама трагедія, ні її можливі наслідки, то хвороб і людського горя було б значно менше. І я від щирого серця бажаю наступним поколінням – не стати свідками такої біди більше ніколи!»