kopiika.com.ua

Не лише виродки, але й герої…

Переглядів: 277Коментарі: 0

І ви пішли, і без ваги,

Неначе льви, боролись ви.

Що кулі вам? І що штики?

Ви – юнаки! Ви – козаки.

Богдан Лепкий,

«Посвята учасникам 

Другого зимового походу»

У минулих номерах газети ми розповідали про знаних корінних білоцерківців або про тих, хто якийсь час присвятив нашому місту. Кажуть, що з пісні слів не викидають, тож нам довелося не приховати від читача темні постаті з майже тисячолітньої історії Білої Церкви. Так, не дуже давно повідомляли про «білоцерківські етапи життя» таких неоднозначних персон як, наприклад, пан Урицький. Саме з нього розпочався кривавий «червоний терор» не лише в Україні, але й на всіх теренах комуністичної імперії. 

Звісно, для великого прошарку переможного пролетаріату такі фігуранти виглядали «іконами стилю» – «шкіряні», «маузерні», безжальні та невразливі. Навіть старше покоління – досі  живе – у  середині двадцятого століття виховувалося на подвигах Чапаєва та Щорса. Переважно на вигаданих та ідеологічно витриманих подвигах. Але ж… з пісні слів не викидають. Ми й не викидали. 

Натомість в історії Білої Церкви засвітилися не лише «Урицький і Ко». Були справжні герої – безстрашні та, почасти, жертовні до смерті. Один із них – яскравий полководець Української революції 1917-1921 рр. Михайло Палій-Сидорянський.  

 Він народився в Білій Церкві 8 листопада 1895 р. у заможній  сім’ї Дмитра Сидорянського. Корені їхнього роду походять із села Сидорів, що за кілька кілометрів від Білої Церкви. У дитячу пам’ять Михайлика вкарбувалися враження й від гетьманської Білої Церкви, і від гетьманських Мазепинців та Сидорів. Згодом щось гетьманське проявиться в характері вправного військового Палія-Сидорянського.  Але то буде згодом. 

На початку нового ХХ століття юний Михайлик вступає до Білоцерківської гімназії. Протягом шести років навчається в  талановитих педагогів Кирила Стеценка, Корнелія Смолича та інших. Хто знає, можливо, на уроках хорового співу чи на Палієвій горі, у парку «Олександрія»,  романтичне серце юнака наповнювалося захопленням від усього рідного, українського, козацького. Бо ж не могло не виникнути в допитливого юнака запитання:  чому ця гора називається Палієвою? 

Пізніше він свідомо обере псевдонім для підпільної боротьби – прізвище   безстрашного козацького ватажка Палія. Напевно, Сидорянський і справді  народився під щасливою зіркою: кілька разів смерть відступала від білоцерківця після важких поранень та навіть за годину до виконання смертного вироку. Раптом з’являлися сили та воля до життя, після чого Михайло спромагався підніматися над  обставини. Ще пізніше живим і здоровим вийшов із польської в’язниці, а в 1945 році уникнув смерті від безжального радянського СМЕРШу в Празі.

Але давайте по порядку. Як уже говорилося вище, у 1904 році Михайло Сидорянський вступив до Білоцерківської гімназії, де закінчив шість класів. У 1910 році був переведений до Петербурзької гімназії Петра Великого, яку закінчив з відзнакою в 1912 році. Тоді ж вступив до Петербурзького гірничого інституту. У 1914 році був призваний до лав російської армії й  зарахований юнкером Михайлівської артилерійської школи в Петербурзі, по закінченні якої в ранзі прапорщика російської артилерії був призначений до 16-ї кінної батареї, де прослужив до січня 1917 року. 

У лютому цього року був направлений до 9-го Бузького уланського полку, місцем розташування якого була рідна Біла Церква. Саме тут його застала Лютнева революція, після якої  він взяв активну участь в українізації частин російської армії, був делегатом дивізійних, корпусних і полкових з’їздів, а також 2-го і 3-го Всеукраїнських військових з’їздів. Під час більшовицького перевороту Сидорянський, як делегат Третього військового з’їзду, вступив до новоствореного Залізничного полку й брав участь у боях за оборону Києва від більшовиків. Саме тоді його було поранено в ліву ногу. При поверненні Центральної Ради до Києва Сидорянський продовжував службу в тому ж полку на посаді командира  кінного дивізіону.

У той час події розвивалися дуже стрімко. Напередодні арешту Палій деякий час командував уславленою «Сірою» дивізією. Цей факт підтверджується задокументованою розмовою С. Петлюри по прямому проводу з отаманом Болбочаном щодо перебігу військових подій під час антигетьманського повстання на початку грудня 1918 року: «Петлюра: …Прошу повідомити мене, чи форсує Сіра Дівізія Палія наступ на Київ по лінії Бахмач – Київ. Отаман Болбочан: Полковник Палій тримає широким фронтом по лінії Бахмач – Ромни. На днях сам буду в нього» .

Тобто Михайло Палій-Сидо-рянський був одним із найактивніших  організаторів і безпосередніх учасників антигетьманського повстання в листопаді – грудні 1918 року. Він писав: «Коли національний союз вирішив зробити повстання проти гетьмана, мене було призначено командиром Залізничного полку з наказом розпочати повстання в Києві. Для розробки плану повстання представниками всіх військових формацій був утворений так званий Київський революційний штаб, у який я ввійшов представником. На засіданні штабу на Михайлівській вулиці я був заарештований і посаджений на головну Київську гауптвахту». 

Вироком суду при Головнокомандуючому  всіма Збройними силами в Україні князеві Долгорукову Палій-Сидорянський разом із Тютюнником, Соломінським та Хилецьким були  засуджені  до розстрілу. Вирок мався бути виконаний у ніч на 13 грудня 1918 р. 

Проте навіть засуджені на смерть патріоти не зламалися. За ініціативи Сидорянського й Тютюнника  на головній гауптвахті зчинився бунт, під час якого було роззброєно варту, комендантську сотню й гетьманський панцерний відділ. 150 політичних в’язнів на світанку вийшли на вулиці Києва й 14 грудня 1918 року за допомоги робітників оволоділи Печерськом, Звіринцем, Липками, Подолом. Унаслідок цього повстанські війська Директорії, які на той час оточили місто, майже без бою увійшли до Києва. Тоді ж Михайла Палія-Сидорянського було призначено помічником коменданта Києва й околиць. 

Під час  другого наступу більшовиків у лютому 1919-го Директорія залишила Київ, а  Палій-Сидорянський разом із комендатурою був евакуйований до Жмеринки, де на посаді особливого коменданта приступив до керування містом. У той час там перебував штаб Симона Петлюри, сюди ж прибували старшини УНР і члени уряду. Під час боїв за Жмеринку Палія було поранено в руку й  залишено на полі бою спливати кров’ю. Уятували   його місцеві жителі.  

Михайлові вдалося перебратися до Таращанського повіту. Довго лікуватися не довелося: 1919 року сайківські та лісовицькі селяни підняли повстання проти більшовиків, тож цілу весну й початок літа Палій-Сидорянський перебував у лавах повстанців. Спочатку рядовим козаком, а потім начальником команди розвідників, начальником кінноти та, зрештою, командиром усіх повстанських відділів Таращанського повіту. 

У липні 1919 року підпорядковані йому загони з’єдналися з частиною отамана Юрія Тютюнника. Як командир 4-го кінного полку 4-ї Київської стрілецької дивізії армії УНР, Палій-Сидорянський брав участь у багатьох боях із більшовиками та денікінцями.

Наприкінці 1920 року армія УНР була інтернована до Польщі, а вже в жовтні 1921-го з дозволу польських властей Михайло Дмитрович сформував групу особливого призначення з 535 бійців, яка увійшла в історію як Подільська. 25  жовтня Подільська група Палія-Сидорянського перейшла річку Збруч біля Кам’янця. Розпочався Другий зимовий похід армії УНР на Україну. Угруповання Палія здійснювало рейди між великими більшовицькими з’єднаннями та зуміло розбити низку більшовицьких підрозділів і з боями дійти від західного кордону України до околичних київських сіл. На жаль, основні сили повстанців Юрка Тютюнника, що йшли паралельним курсом, були розбиті більшовиками. Відтак, група Палія змушена була  розвернутися  на захід і 6 грудня 1921 року повернутися в Польщу. Ще на початку листопада 1921 року в боях з червонокозацьким корпусом під подільським містечком Улановим Палія-Сидорянського тяжко поранили розривною кулею в праве коліно. Після цього він переніс три операції. 

Протягом 1922-1924 рр. Палій проживав у волинському місті Ковелі, був освітнім інструктором місцевої «Просвіти», брав активну участь у політичному житті, зокрема під час виборів до парламенту в листопаді 1922 року на Ковельщині. За його діяльність польська влада на 5 місяців запроторила активіста до луцької в’язниці. Після звільнення політик проживав у Ковелі в родині відомого українського діяча, колишнього посла до польського сейму доктора Пирогова. Улітку 1924 року полковник Палій-Сидорянський вступив до Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина), яку закінчив 30 червня 1932 року, здобувши фах інженера-гідротехніка. Жив у Празі, учителював у місцевій гімназії, очолював Спілку українських інвалідів у Чехословаччині, не належав до жодної політичної партії. 

У 1945 році був заарештований контррозвідкою Червоної армії СМЕРШ, у 1945 – 1947 рр. перебував під слідством Міністерства державної безпеки СРСР.  Помер Михайло Палій-Сидорянський у 1963 році в столиці тодішньої Чехословаччини.

Післямова
Якби ж тільки  українська революція тоді перемогла, Сидорянський-Палій напевно став би міністром оборони,  прем’єром чи президентом, адже мав беззаперечний авторитет. Кажуть, за ним безстрашно йшли в атаку. Михайло Палій із шаблею наголо завжди сам очолював атакувальні колони.  Про командирські якості 
М. Палія, його звитяги на полі бою в друкованих спогадах розповідали С. Петлюра, полковники С. Чорний і Р. Сушко, сотник Д. Зоренко. Його, ще зовсім молодого, високо цінували провідники українських визвольних змагань Симон Петлюра, Микола Чоботарів (начальник контррозвідки військ УНР), Ісак Мазепа (міністр, прем’єр уряду Директорії). Двоє крайніх неодноразово згадували Палія у своїх мемуарах.
Михайлові було лише 23 роки, коли він командував кінним полком армії УНР, і лише 27 – коли С. Петлюра доручив йому очолити Подільську групу військ у Другому зимовому поході, що єдина з успіхом упоралась із поставленим завданням. Ось таким був наш земляк, один із найдостойніших білоцерківців у тисячолітній історії стародавнього міста. 
Наразі відбувається кампанія з  просування проектів Громадського бюджету Білої Церкви. Нічого не маю проти Коновальця та Шолом-Алейхема, проте звернув увагу: стовідсотковому містянину, незламному борцю за незалежну Україну Михайлу Палію-Сидорянському ніхто не прагне поставити погруддя. І вулиці на його честь у Білій Церкві, здається, досі немає. Чи є? Отож-бо. 

Підготував О. Виговський

За матеріалами книги «Історія Першої білоцерківської гімназії в особах» 

авторства Анатолія Бондара та Бориса Смутка.