kopiika.com.ua

Ніхто не забутий, ніщо не забуто, – і не сподівайтеся!

Переглядів: 141Коментарі: 0

Пам’ятаємо подвиги, але не забуваємо про захмарну підлість, депортації, гулагівські табори з «вертухаями» й катами, яких  «побєдобєсівське» партійно-державне керівництво обдаровувало справжніми бойовими нагородами за знущання над справжніми учорашніми фронтовиками, над цивільними галичанами, кримськими татарами, чеченцями, карачаївцями, балкарцями та багатьма іншими маленькими «народами-переможцями».  

Оце агресивне, брутальне, безнадійно ганебне «рускоє побєдобєсіє» вже в наш час породило форму особливого психічного захворювання. З подачі головного кремлівського «побєдобєса» безперервна багаторічна пропаганда створила на пострадянському просторі середовище, у  якому в психічно слабких людей виникає патологічна відірваність від дійсності, а також нав’язлива галюцинація, що з часом призводить до формування так званих псевдоспоминів – неправдивого, такого, що не відповідає дійсності, розпливчастого пригадування. 

Відтак, в обвішаних георгіївськими стрічками «ветеранів», яким десь під сімдесят, справді виникає «реальне» переконання, що вони воювали у своїх 5-6 років і навіть «брали» Варшаву, Будапешт чи Берлін. 

Зауважимо, що справжнім ветеранам, які залучилися до останнього фронтового призову, наразі мусить бути не менше 91 року. Це люди 1927 року народження, які, до речі, також не брали Варшаву з Берліном; вони добивали японських імперіалістів на Далекому Сході. 

Усі інші, окрім мізерного винятку з колишніх малолітніх партизан та «дітей полків», – самозванці, брехуни чи «вертухаї» з далеких від фронтів сибірських таборів. 

Гидко? Так! Ганебно? Ще б пак! Особливо в Україні, у розпал російсько-української війни, коли самозванці, не ховаючись, агітують «за» і пристають на бік не менш жорстокого, проте багато більш реального за поборених фашистів ворога – російських імперіалістів, їхніх найманців і колаборантів, що хором мусолять «зґвалтовану» самими ж росіянами тезу про «інтернаціональне братерство». 

Хтось скаже, що автор перегинає та нагнітає. Тоді ось – статистика: протягом  чотирьох років російсько-української війни наших громадян загинуло більше ніж утричі в порівнянні з десятьма роками афганської війни. За дуже неточними й вельми применшеними підрахунками, на цій гібридній війни полягло більше десяти тисяч земляків. 

 Натомість вважається, що всього під час радянсько-афганської війни загинуло 2378 кровних українців. З урахуванням інших національностей, які жили на теренах УРСР і загинули в Афганістані, трагічне число зросте до 3087 душ (дані книги «Чорні тюльпани. Афганський мартиролог України»).  Це – якщо без емоцій, лише в холодних безжальних цифрах. Щоправда, без- емоційність, як і байдужість, почасти призводить до бездушності та зради. Оце страшне сьогодення з окупованим Кримом і Донбасом, з десятком тисяч убитих співгромадян – справжня ціна за поблажливість і толерантність до георгіївських стрічок та червоних знамен неіснуючої держави, за недалекоглядну терпимість до істеричних пенсіонерок з портретами Путіна, підставних ветеранів Великої Вітчизняної війни, усіляких «Оплотів», Партій регіонів, «опоблоків» та інших «побєдобісівських» апологетів, що досі активно культивують ідеологію «руского міра», наполягаючи на своїй міфічній «зайвохромосомності». Мовляв, нехай весь світ тужить за убієнними, а ми тим часом  радітимемо, що в результаті світової бійні забили більше за всіх. Які ж ми молодці! Ура! Даєш дитячий парад у військових строях і бутафорних сімдесятирічних ветеранів з ювілейними медалями! Напевно, цих «гомосовєтікусів» уже ніхто й ніколи не переробить. Усі ж інші – розумні та порядні – мусять нарешті усвідомити концептуальну різницю між 8 Травня  і 9, між Днем пам’яті жертв нацизму і «Днем поголовного побєдобєсія», між лозунгами «Ніколи знову!» та «Можем павтаріть!»

Тим паче, уже повторюють у Грузії, Криму, Сирії, на Донбасі. Щоправда, під мантрою «На Берлін!» 

Олександр Виговський