kopiika.com.ua

«…Ніщо не перекреслить мій народ!» До 28-ї річниці Незалежності України

Переглядів: 225Коментарі: 0

Жити на зламі історії незатишно. Тому 28-му річницю відновлення незалежності України будемо не гучно святкувати, а урочисто відзначати. Під Державними Прапорами. З гідністю, з гордо піднятою головою, із шаною до тих, хто поклав і зараз кладе своє життя на олтар українського державотворення. З рукою на серці під час виконання Державного Славня.

 У день найголовнішого державного свята, 24 серпня, білоцерківці теж згуртуються біля погруддя Батька української нації, який заповідав: «Свою Україну любіть. Любіть її… во врем'я люте». Ті, хто любить, – обов’язково прийдуть. Бо вони – українці. Народ. Неупокорений. Незламний. Незнищенний. 
Ті, хто зберігає свою самоідентичність, попри століття поневолення. 
Ті, хто знає: ворога не здолати облудними домовленостями й псевдоперемир’ями, бо за волю треба йти на герць, кропити її «вражою злою кров’ю», рвати кайдани і «першим ворога стрічати». 
Ті, хто творить історію держави Україна.
Населення залишиться вдома. Ті, кому, попри криваву війну на Сході й анексію Криму, і досі невтямки – «какая разніца»:
- хто при владі;
- якою мовою спілкуватися;
- у якій церкві молитися.
Аби ковбаса була дешевою. Що їм до національно-визвольної боротьби? Їхня хата скраю.
На жаль, багато тих крайніх «хат» у нас. Тому так важко, так довго, так криваво пишеться наша історія здобуття незалежності. Окупанти ж бо, колись обпікшись, не наважуються знову вдиратися до консолідованих країн із виокремленим народом-монолітом (як держави Балтики, Фінляндія, Польща). Населення – то наше слабке місце. Від цього й потерпаємо. Здавна. 
Ще колись І. Нечуй-Левицький у повісті-хроніці «Старосвітські батюшки та матушки» описав нашу ментальну ситуацію в діалозі між о. Харитоном та його дружиною, яка раптом запитала: «А що таке Україна?» Відтак, її здивований чоловік одказав: «Ну, то земля, на якій ми живемо…» Мовляв, нас не обходить, хто керує, аби була можливість обробляти землю. 
Тож ота неповноцінна самоідентифікація, відсутність світоглядних координат не раз ставили Україну над прірвою небуття. Сучасні катастрофи Криму й Донбасу з тієї ж причини – суто регіональної ідентичності населення.
Однак ми таки відзначаємо 28 річницю незалежної України! Бо багато нас є – тих, кому Україна понад усе! У кого на хромосомному рівні закладено, з молоком матері всотано, з пам’яті багатьох поколінь закарбовано два постулати: біблійний – «Не бійся!» і національний – «Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за Неї». Тому й не може бути місця ні паніці, ні відчаю, ні зневірі. Своє історичне завдання – ставати форпостом між цивілізацією й ордами заброд-завойовників – український народ завжди виконував.
Згадаймо сьогодні (хоча б коротко), шановні земляки, як ми, білоцерківці, протягом тисячоліть боронилися від знищення українства. Пригадаймо спершу:
- селянсько-козацькі повстання ХVI ст. у Білій Церкві під проводом К. Косинського та С. Наливайка проти панування польської шляхти;
- козацькі вольності XVIII ст. й національно-визвольні війни Б. Хмельницького, С. Палія та І. Сірка, що таборилися в нашому місті;
- спробу гетьмана України, нашого земляка І. Мазепи, скинути російське ярмо; 
- гайдамацький рух ХVІІІ ст. під проводом січового козака Я. Швачки;
- народне ополчення 1812 р. проти французьких військ Наполеона;
- створення 4-го білоцерківського полку січових стрільців під орудою Є. Коновальця часів Директорії 
1918-19рр.;
- полум’я повстань проти більшовизму отамана Зеленого 1919р.;
- тисячі покладених життів білоцерківців, що воювали проти нацизму в Другій світовій війні 1939-1945рр. у лавах Червоної Армії, партизанських загонах, підпільних організаціях. Із сотні наших земляків був сформований загін УПА, що воював на Волині;
- дисидентський рух шістдесятництва проти комуністичного тоталітаризму;
- участь білоцерківців у подоланні техногенної чорнобильської катастрофи 1986р.;
- створення відділення Всеукраїнського товариства «Просвіта» 1989р.
Згодом саме проукраїнсько налаштовані жителі Білої Церкви вперше в історії міста зібралися на Замковій горі, де сміливо й затято, в оточенні КДБ-істів відслужили молебень задля ушанування жертв голодоморів.  
Після проголошення незалежності 1991р. уже 6 вересня в місті, біля міськради, було піднято на щоглу флагштока національний прапор. Щоправда, перелякана тогочасна влада для цього рішення навіть збирала засідання міськвиконкому.
А 1994р. ті білоцерківці, кому була не байдужа доля України, голодували на площі Шевченка разом із 
о. Миколаєм (Пауковим), вимагаючи від влади дозволу на створення першої в місті церкви УПЦ. 
Високою хвилею українського національного піднесення означилися для білоцерківців події Помаранчевої революції 2004-2005рр., коли в місті проходила багатотисячна кампанія протестів, мітингів, страйків проти фальсифікації виборів. 
Про пекло Революції Гідності  2013-2014рр., Небесну сотню, з якою полинули в небо наші жителі М. Жизнєвський і В. Васильцов, ми пам’ятаємо…
Ми не забули й того, як у вихрі подій білоцерківського Євромайдану було повалено пам’ятник комуністичному ідолу В. Леніну, котрий заперечував право українців на самостійне існування як народу. 
Тепер змушені відстоювати цілісність своєї держави в кривавій гібридній війні із сепаратистами та «їх там нєтами» бурятсько-чеченсько-рязанського розливу. Уже шостий рік кращі сини й дочки українського народу віддають свої життя, захищаючи східні кордони держави. А населення в цей час жує шаурму, розважається в барах і ниє, як воно «втомилося від війни»…
Та нам, українцям, своє робити. До часу, поки Росія не розсиплеться, як Колос Родоський на глиняних ногах. Ми зможемо. Це про нас В. Симоненко писав: «Народ мій є, народ мій завжди буде, ніщо не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні, й приблуди, і орди завойовників-заброд». Усе буде Україна! 
Зі святом вас, панове!                         
—  Олена Литвинова