kopiika.com.ua

Олександр Ярмола: «На війні зустрів більше людяності, ніж у мирному житті…»

Переглядів: 2587Коментарі: 0

У цьому номері газети пропонуємо познайомитись зі знаним білоцерківцем, шанованою людиною, викладачем філософії в нашому аграрному університеті Олександром Ярмолою. Ну, як познайомитись – третина міста знає його без нас. Радше, спробуємо розкрити пана філософа, показати його, так би мовити, без купюр, ізсередини. Це нелегко, адже людина з просторово-абстрактним мисленням може легко «сховатися» за словами, наче улюблений мультяшний їжачок у тумані. Чи вийшло в нас познайомити-розкрити? Судіть самі.

- Ви живете в Білій Церкві. Що означає для вас місто? Чи відповідає конструкції «милий дім»?

- Живу в Білій Церкві достатньо довго – із 1979 року. У нас чудове місто – молоде, енергійне, динамічне, але з давньою неповторною історією. На мою думку, воно повністю відповідає запропонованій вами конструкції. Крім того, при правильному підході, у Білій Церкві  безліч різноманітних можливостей, якими варто лише правильно скористатися.

- Знаю, що ви – доцент кафедри філософії в БНАУ. Також знаю, що ваш предмет почасти вважають складним і абсолютно не прикладним. На вашу думку, – що дає філософія людству? 

- Філософське мислення дуже потрібне людям, які приймають відповідальні рішення. Робити вибір бажано усвідомлено. Крім того, філософське мислення вкрай необхідне при створені чогось абсолютно нового – такого, що не існувало раніше в принципі.  Звичайно, якщо людина не приймає рішень самостійно, живе лише на підставі раніше відомих моделей поведінки, їй філософія не лише не потрібна, а може бути навіть шкідливою. Мета цієї науки – розуміння глибинної сутності речей, явищ та процесів. При цьому розуміння відбувається на основі системного мислення та наукового аналізу. 

-  Поясніть, як доцент університету потрапив на фронт у 14-му, у самісіньке пекло збройного протистояння? Невже не можна було «відкосити»? 

- У 2014-му році склалася ситуація, що загрожувала самому існуванню держави як такої. Терористичні групи майже вільно пересувалися територією України. Хаос війни насувався зі сходу. На їхньому шляху став Дніпропетровськ. На моє глибоке переконання, саме Дніпропетровськ 2014-го року був справжнім форпостом спротиву, що зупинив просування «російського світу» на захід.  Вважаю, усі, хто при-йшов у добровольчі батальйони та формування ЗСУ тоді – справжні добровольці. У 2014-му так не лише виглядало, але було насправді, у  реальності. Це переконання виніс з особистого спілкування з усіма вояками, яких я зустрічав того нелегкого часу на війні. Збройні формування воювали й захищали не тому, що хтось там когось мобілізував. Усе ґрунтувалося на глибокій внутрішній мотивації і (дуже часто) вражаючій самоорганізації українців, які наважилися боронити Батьківщину зі зброєю в руках.  У навчальних центрах нас готували найкращі інструктори. Саме завдяки їм було врятовано безліч життів. Особисто я проходив службу в 93-й бригаді. Мій підрозділ у кінці 2014-го на початку 2015-го років утримував позиції в селі Опитне, у  безпосередній близькості від Донецького аеропорту. Разом з нашою бригадою, 80-ю та 81-ю там тримали оборону хлопці з батальйону «Дніпро-1» та «Правого сектора». То був, як тепер кажуть історики, період активної фази українсько-російської війни.  У другій половині січня 2015-го року отримав тяжке поранення, після чого декілька місяців лікувався та проходив реабілітацію.

- Кажуть, що війна не для поетів і філософів. Як почувався професійний філософ там, де гуманізм займає далеко не перші позиції? 

- Ось тут я не згоден. Як парадоксально це не звучить, але, перебуваючи у війську в  2014 – 2015 роках, побачив більше гуманізму й справжньої людяності, ніж до того в мирному житті. Нормально почувався – усвідомлено та вмотивовано.

- Як зустріли ветерана Ярмолу після демобілізації? Чи змінилося ставлення до вас в універі, у родині? Чи змінилося ваше ставлення до життя й до самого себе?


- Знаєте, гарно зустріли. Я дуже вдячний за це моїм колегам-викладачам, студентам, керівництву університету, які підтримували мене як під час служби, так і під час реабілітації після поранення. Глибоко вдячний нашим волонтерам, моїм рідним і близьким, моїм знайомим, друзям і багатьом-багатьом незнайомим людям за їхню щиру й таку вважливу допомогу.  Проте це окрема й вельми велика тема для розмови. Щодо ставлення до свого життя й  самого себе, то наведу слова одного давньогрецького філософа: «Якщо раптом усі закони в суспільному житті зникнуть, лише філософи продовжать жити як і до цього.» Не думаю, що моє ставлення до життя й до себе якось кардинально змінилося...

- Трохи про несерйозне: чим займаєтесь у вільний час? маєте хобі? дивитесь футбол чи хокей?

- Наразі приділяю увагу близьким людям. Шкода, але на виконання всіх особистих бажань і планів часто не вистачає часу та енергії. Хокей і футбол тепер дивлюся рідко. Напевно, період подібних захоплень у моєму житті залишився вже позаду.

- От скільки в нашій газеті не працювало верстальників, ніхто з них не вірив у Бога – така собі корпоративно-атеїстична змова верстальників. Чи є стандартне ставлення до релігії у філософів? Особисто ви вірите в Бога? Якщо так, то як саме вірите – догматично,  агностично чи якось по-своєму? 

- У кожного філософа індивідуальне ставлення до Бога, як і в будь-якої людини. За радянських часів стверджували, що загальна освіта з часом зруйнує самі підвалини релігії. Проте, як бачимо, такого не сталося. Серед найвидатніших науковців і філософів багато віруючих людей. Вірити чи ні в існування Бога – це питання не знання, а винятково досвіду.  Із цього боку важливим є досвід власної присутності в ситуаціях, коли людина перебуває на межі життя та смерті,  наприклад на війні. Там атеїстів не існує. Якщо не за переконанням, то за фактом. На війні атеїстом може бути хіба що той, хто зовсім не цінує власного життя та життя побратимів. Але таких людей я майже не зустрічав. Ті, хто побував на фронті, наведуть безліч прикладів, коли теорія ймовірності не працює. Як це не дивно звучить, але жахи війни, точніше – їхнє  осмислення, пробуджує духовність.  Недарма ж, як стверджують науковці та історики, друга половина  XVII  та все XVIII століття в історії України були часом масового будівництва козацькою старшиною церков, а відтак – періодом формування оригінального стилю в церковній архітектурі,  так званого українського бароко. Поряд з тим, це період найжорстокіших і  найтрагічніших подій у нашій історії.  Чи вірю я в Бога? Безумовно. Мій життєвий досвід підказує саме таке світосприйняття.

- Один український політик – жінка,  яку я не поважаю, – якось розповідала на всю країну, що вона має мрію. Я вас дуже поважаю, але спитаю про те саме – чи маєте свою мрію?

- У мене, як і в багатьох людей, багато різних мрій. Але одна з них стосується всіх нас: я мрію, щоб в Україні було мирне й  заможне життя, щоб молодь не виїжджала за кордон, щоб талановиті українці найкраще могли реалізувати себе в рідній країні, щоб найкращою рекламою й гарантією якості товару було маркування: «Вироблено в Україні».

Спілкувався О. Виговський