kopiika.com.ua

ОЛЕНА ДИКА – дружина, мама, керівник, українка…

Переглядів: 9673Коментарі: 0
- Як ви опинилися в Білій Церкві?
- Передусім, я тут народилася. Тут живуть мої батьки, тут жила моя бабуся, історія якої досить цікава й частково трагічна. Ця історія перегукується з історією країни. Розуміння репресій народу я дістала не з новітніх підручників, а фактично чула з перших вуст. Мені це все розповідали, звичайно ж у дитячому форматі. Тобто читаючи вже не відретушовану радянщиною історію, я просто знаходила підтвердження словам своїх бабусь і дідусів, а не дізнавалась щось нове. Народилася я на Заріччі, там же закінчила школу; першу профільну освіту отримала в педагогічному училищі. Такою була мрія моєї мами. Я вдячна першій «альма-матер», бо саме там я почала формуватися як особистість. Частково завдяки своїм педагогам, а частково, мабуть, усупереч існуючій на той час програмі навчання (це ще були реверсні залишки «совка», з якими хотілося боротися).
- Білоцерківцям добре відомо, що Заріччя – унікальний мікрорайон Білої Церкви. Ще із часів його заснування, як козацького поселення, він був досить уособленим і мав тільки йому притаманний характер. Чи це позначилося на вашому характері?
- Беззаперечно. Мій, тоді ще майбутній, чоловік, познайомившись із Заріччям ближче, зазначив: «Складається враження, що радянської влади тут і не було». А все тому, що, будучи містянами, але маючи певну віддаленість від міста й відмежованість річкою, – зарічани загартувались і мали можливість (попри складнощі) берегти свою унікальність. До цих пір для нас є очевидним: якщо ти хочеш жити у власному будинку й мати господарство – то це лише у твоїх руках. Люди ніколи нічого особливого від влади не очікували. Змалечку було прийнятним, що ти долучений до господарства. Навіть думки не закрадалось, що хтось має за тебе щось робити. Твоя доля і твій добробут – лише у твоїх руках. Це з молоком матері вбиралося зарічанами. І тому, коли я вийшла заміж і переїхала в багатоквартирний будинок, я була вражена тим, що бачила, як увечері чоловіки сидять у дворах і грають у доміно. Я не могла зрозуміти, чому вони не йдуть додому й не роблять там своєї чоловічої роботи. У нас, на Заріччі, так бути не могло. Після роботи, школи та навіть і дитячого садочка вся родина мала зробити багато чого по господарству. І це об’єднувало набагато краще будь-яких розмов. Разом працюємо, разом користуємося результатами своєї праці, разом усвідомлюємо, що ми єдина родина.
- Родина для зарічанської жінки – надзвичайно важливо. Розкажіть про історію свого кохання, яке створило ще одну білоцерківську родину.
- Я вийшла заміж у 93-му році. Минулого року святкували з Геннадієм срібне весілля. І, знаєте, для мене це трохи дивно було чути про таку цифру, бо я не відчуваю цього часу. Це ніби було вчора чи позавчора. І лише дивлячись на старшого сина, я, урешті, можу усвідомити: так, 25 років разом, це про нас. А познайомились ми банально – на дискотеці.
- Як допомогли батьки молодій родині?
- Озираючись на минулі роки, найбільшим багатством, яке нам дали батьки, я назву знання, досвід і мораль. У нас завжди були і є тісні стосунки з батьками. Мені цікаво з ними спілкуватись, мені легко приймати від них поради, бо вони навіть радили й рекомендували так, що ми почувалися огорнутими любов’ю. Вони нам відкривали й відкривають цілий світ. І, беззаперечно, я відчуваю до них щиру вдячність
- Ви мама, у вас дорослий син і дві донечки. Дівчатка у вас – двійнята. Важко було?
- Тоді якось не думалося, чи важко чи не важко. Коли ти мусиш вкладати вдвічі більше праці й турботи, то це компенсується вдвічі більшою любов’ю й довірою твоїх дітей. У мене є з ними духовний зв’язок. Вони знають, що в будь-яку хвилину можуть прийти до мене, хоч я й усвідомлюю, що вони сучасні діти і є набагато самостійніші, ніж я у свій час.
 
 
- На вашій сторінці можна побачити багато нагород, отриманих вашими дітьми на мистецьких конкурсах. Вони творчі діти?
- Син навчається на архітектора. Це такий симбіоз мистецтва та інженерії. А оскільки він є авторитетом для сестер, то любов до малювання передалася і їм. Ще дівчатка займаються музикою: грають на фортепіано, двічі виборювали почесні другі місця на міжнародних конкурсах; і я цим дуже пишаюся. Вважаю, що естетичне виховання має таке ж або й більше значення, ніж освіта. Я із самого початку давала їм можливість обирати, розуміючи, що з-під палки нічого не вийде. Вони спробували безліч гуртків і лишилися саме на тих, які їм справді подобались. У цьому мені якраз і допомогла моя педагогічна освіта: зацікавити важче, ніж примусити, але набагато дієвіше. І до речі, хочу відмітити віддану працю педагогів Школи мистецтв №4, бо саме вони прививають любов до прекрасного дітям.
- Відкриття бізнесу – чия ініціатива?
- Так співпало, що Геннадій виплекав ідею, а я на той час була в декреті, тож мала багато часу, щоб йому допомогти в економічному чи організаційному плані. Він був на «фронтах», а я «в тилу». Скоро виповниться 21 рік «Будмаркету», і три останніх роки я самостійно керую бізнесом. Можу зазначити, що це 21 рік праці і зусиль. А найголовніше — це гарний, професійний та дружний колектив. Саме це я вважаю найбільшим здобутком.
- Так сталося, що ви були змушені на себе взяти відповідальність за весь родинний бізнес. Жінка-керівник – це допомагає чи заважає? 
- Основна проблема, з якою я зіткнулася, це те, що набагато легше було давати якісь економічні поради, ніж узяти відповідальність за прийняття рішень на себе особисто. Ти мусиш ураховувати все, а не лише економічну складову. Для мене це фактично було шалене кар’єрне зростання, але на фірмі від початку мене сприймали не лише як економіста, а як співвласника. Звичайно, моя манера керівництва відрізняється, бо ми обоє самодостатні люди, тож є різними, хоч і ненабагато. Суспільство в нас сприймає жінку-керівника абсолютно нормально, це зростання свідомості. І це тішить.
- Ви амбітна жінка в бізнесі?
 - Ні, швидше, я прагну отримувати задоволення від процесу. Це як подорож, яку переживаєш емоційно тричі. Плани, реалізація й результат. Звичайно, у результаті це має принести не лише задоволення, а й прибуток. Я не дозволяю собі лишніх рефлексій у бізнесі; якщо я впевнена в економіці, то мені не важко бути досить жорсткою. І, загалом, я не схильна рубати з плеча – мені потрібно довго аналізувати, але після грунтовного аналізу – приймати рішення не важко.
- Я знаю, що ви дуже багато займаєтесь благодійною діяльністю. І вся вона так чи інакше пов’язана з дітьми: будь-то літературні конкурси чи допомога діткам з особливими потребами. Що для вас благодійність?
 - Усі проекти, якими я займаюсь, – проекти, що мені пасують і знаходять відгук у моєму серці. Бізнес мусить бути соціально активним, тоді в ньому з’являється глибокий сенс. І навіть мови не йде, у скільки це має тобі стати. Ти прекрасно це розумієш, але ти вкладаєш у майбутнє свого міста, своєї країни. Наприклад, «Перодактиль» – це можливість доторкнутися до чистого світу дитячої фантазії. Ці талановиті дітлахи, що люблять свою країну, що люблять мову, що намагаються донести до всесвіту свої кришталево прозорі душі, – я сприймаю за високу честь бути дотичною. Коли спілкуєшся з дітками з особливими потребами, то усвідомлюєш, який несправедливий світ до них. Добре, що суспільство починає чути таких діток. Їм же насправді потрібна не наша жалість,  їм потрібно почуватися рівними з нами. І вони мають на це повне право, бо є щирими та чесними перед світом. І все, чого досягли, – це заслуга їхнього незламного духу. Наш обов’язок - бути поруч і надати можливості безбар’єрного світу. Якщо ми на хвилинку уявимо себе на їхньому місці, проживемо хоч день таким життям - з усіма перешкодами, і фізичними, і моральними, – ми змінимось. І це потрібно більше нам, чим їм.
- Ви патріотка України, Білої Церкви?
 - Не люблю гучних і пафосних фраз. Живу розумінням того, що любити потрібно не себе в країні чи місті, а країну чи місто в собі. Ми настільки всі звикли ставитися до серйозних речей пафосно, що забуваємо – велике складається з малого. До вишиванок, жовто-блакитних прапорів мені дуже бракує маленьких, але важливих речей. Розуміння того, що не можна смітити чи ламати. Розуміння того, що починати відбудову держави потрібно зі свого подвір’я. Мені дуже не вистачає посмішок на вулицях і невеликих проявів доброти людей одне до одного. Мені здається в цьому більше патріотизму, ніж у своєрідному новомодному фетиші. 
 
 
Наразі ми переживаємо всі складний процес. Суспільству з різноманітних джерел, перважно через телевізор, втирають у підсвідомість ряд сталих психологічних конструкцій. Граючи на стереотипах (наприклад, чиновник=злочинець, лікар=хабарник і тд ), послуговуючись гучними гаслами, маніпулюючи фейками, – нас ведуть у прірву. За місяць ми можемо побачити результат цієї псевдодемократії і псевдопатріотизму. А найстрашніше, що маніпулятори і брехуни не понесуть за це ніякої відповідальності. Складається враження, що презумпцію невинуватості відмінили для частини суспільства. Сподіваюся, що події останніх років зробили нас зрілим суспільством
- Чим для вас став Майдан?
 - Це дуже болюче питання, щоб про нього зараз говорити, але й не говорити про Майдан – не можна. Оглядаючись на історію взагалі, розумієш, що будь-які зміни відбувалися «вогнем і мечем». А уособлено, по-жіночому це боляче. Є страх, щоб жертви не стали марними. Пишаюся тим, що в мого народу, незважаю - чи ні на що, залишилося прагнення свободи, розумію, що боротьба ще триває. Якщо бути об’єктивною й прагматичною, то сьогоднішня Україна вже відрізняється від України п’ятирічної давнини. Процес пішов, хоч і не так швидко, як би нам хотілося, але це безумовний прогрес. Та відчайдушно хочеться, щоб наші хлопці більше не гинули на Сході, так хочеться вже не просто зустрічати їх на ротацію – хочеться зустріти їх з Перемогою!
- Біла Церква – військове містечко, тут завжди було багато військових. Чи змінилося ваше ставлення до вояків від початку війни? 
- Звичайно. Дуже змінилося, і я думаю, що не лише в мене. Ми всі зрозуміли: ось ці люди тримають небо над тобою, над твоїми дітьми, над твоїм містом. Ця небезпека, яка чатує на нас, – вона вже не ефемерна, а реальна. Не усвідомлювати того, що ось саме вони боронять саме вас, – треба мати кам’яне серце. Спостерігаючи за зустрічами військових у Білій Церкві – цього й позаминулого років, – дивлячись на дитячі усмішки, на бабусь, які дарують квіти, на декілька тисяч містян, які вітають вояків, можна сказати, що Біла Церква розуміє, цінує, вдячна їм
- Три роки тому ваше життя суттєво змінилося. Ваш чоловік Геннадій Дикий був обраний білоцерківцями на посаду міського голови. Ви стали, так би мовити, «першою леді» міста. Як змінилося ваше життя? 
- Перша Леді в Україні лише одна – і вона дійсно чудово представляє в цій якості країну. Я ж, ставши дружиною мера, всіма силами намагаюся зберегти своє життя й життя дітей звичним. Навколо мене ті самі друзі, ті самі люди, що були й три роки тому. Звичайно, що вдається це не на всі сто відсотків, бо є відповідальність. Ти не маєш права схибити, залишаючись одночасно собою. 
Але мер – Геннадій на роботі, а вдома він чоловік і батько. Я – директор на роботі, а вдома я дружи - на і мати. Я думаю, що мені вдалося зберегти баланс.
 
- Весна – пора непередбачувана, тож і наше таке весняне інтерв’ю хочу трішки загострити питанням, яке цікавить багатьох. Скільки плитки з «Будмаркету» лежить на вулицях міста?
 - Я вже пережила всі можливі емоції відтоді, як з’явився цей «мем» – плитка мера. Було й обурення, і нерозуміння, і образа на людей, які його поширюють. Зараз я вже спостерігаю над розкруткою цього «мему» з посмішкою. Можливо, я розчарую декого, але ми жодного разу не використали цей ресурс, тому що, передусім, він суперечить внутрішнім цінностям. Це може здатися декому дивним, але для мене використання ресурсу чоловіка для бізнесу – це все одно, що розписатися у власній неспроможності керувати життям. Як почати грати «в автомати» замість того, щоб ходити на роботу. Сьогодні - легкий заробіток, а завтра - втрата довіри. Тому можете вважати це офіційною заявою – жодного квадратного метра плитки з «Будмаркету» не було продано жодній бюджетній установі Білої Церкви. Я вже задумуюсь навіть оголосити пристойну винагороду тому, хто доведе, що тротуарна плитка купується на фірмах, причетних до моєї родини. Ті, хто говорить таку маячню, насправді переслідують свою мету, і вона не завжди є благородною. До речі, це теж процес становлення демократії, і тому з цим доведеться якийсь час жити, а час згодом доведе, хто й чого прагнув.
- І традиційне побажання нашим читачам.
- Любомир Гузар колись сказав: «Людині мало просто любити, людина має відчувати себе любленою». Мова не лише про стосунки між чоловіком і жінкою. Це й про батьків, друзів, суспільство й країну, урешті-решт. Тож я бажаю всім читачам завжди мати це відчуття, що тебе люблять. Коли ти люблений – ти будеш світлим, будеш добрим, будеш мріяти, творити й матимеш успіх! А головне побажання – навчитися бути вдячними долі й людям за добро. Саме це запорука того, що Біла Церква стане містом успішних і щас - ливих людей! Справжнім Містом Добра.
 
Спілкувалася Леся Поліщук