kopiika.com.ua

Поствоєнний сіндром. Від Кандагару до Щастя

Переглядів: 699Коментарі: 0
Люди старшого покоління мусять пам’ятати період, коли протягом 80-х років минулого століття на батьківщину поверталися ветерани афганської війни. Ставлення до них було вельми неоднозначним. З одного боку - воїни, відзначені орденами та медалями, а з іншого, - на хмільній сільській дискотеці краще було триматися подалі, тому що герої час від часу ставали «автономними», наче підводний човен у «вільному плаванні». Наразі споглядаємо подібну картинку, тільки в середовищі ветеранів АТО. Ось випадки двох минулих тижнів: вбивство товаришів в підрозділі морпіхів, поножовщина на автобусній зупинці в столиці за участі військового 72-ї бригади, стрілянина під Верховною Радою у виконанні народного героя України, за плечима якого Іловайськ і героїчні досягнення на «передку». У головах співгромадян патріотичного спрямування виникає болючий когнітивний дисонанс. Як же так; вони ж - «сіль» держави під назвою Україна? Такий «розрив шаблонів» цілком зрозумілий в емоційному контексті, з точки зору цивільного міщанина, що споглядає війну лише в репортажах провідних телеканалів. Насправді війна потворна, смердюча й страшна, а ветерани – звичайні чоловіки та хлопці, яким довелося вбивати, боятися, рятуватися й рятувати, ховати найближчих друзів. Звісно, такий «букет» залишає по собі наслідки, які з минулого століття – ще задовго до Афганістану, -  отримали власну назву – «поствоєнний сіндром». Науковці означають його як складний розлад психіки, яким страждають не лише безпосередні учасники воєнних конфліктів, але і переселенці, рідні бійців, волонтери, небайдужі громадяни. Про поствоєнний синдром, або посттравматичний стресовий розлад, раніше казали в контексті В’єтнамської, Афганської чи Іракської війн. Власне, на теренах спочилого СРСР так і говорили, - «афганський синдром». Нинішня ситуація спровокувала появу так званого «донбаського синдрому», що окрім воїнів та їхніх родичів зачіпає переселенців, жителів територій, де тривають воєнні дії, небайдужих громадян, які співпереживають, переглядаючи новини.  Найскладніші випадки, звісно ж, психологи спостерігають у солдатів. Людина, яка бачила смерть поряд із собою, яка бачила, як помирають її товариші, вже не зможе легко повернутися до буденного цивільного життя. У 90% осіб трапляються безсоння, нічні жахи, втрата концентрації, необґрунтовані напади агресії. Крім того, у багатьох із тих, хто пройшов війну, загострюються відчуття справедливості, почасти провокуючи в відстовати свою правду у «найпростіший спосіб», - за допомоги сили чи, навіть, зброї.   Часто поствоєнний синдром супроводжується так званими «флешбеками» - раптовими яскравими спогадами про найстрашніші події. «Флешбеки» - такий собі «спусковий гачок», який може дати – і часто дає, - не прогнозований старт агресивним діям ветеранів. Звісно, у подібних випадках найкраще залучати психологів. Якщо нема змоги, або фронтовик жорстко відмовляється від кваліфікованої допомоги, спеціалісти радять перелік порад для родичів колишніх бійців. Найперше пропонують створити в родині атмосферу підтримки, але без зайвої гіпертурботи, щоб воїн почувався чоловіком, не інвалідом. Більше розмовляйте з ним, нехай ділиться пережитим. Людина має відчувати, - він не зайвий, його потребують. Багато ветеранів упевнені, що віднині більше не зможуть займатися «мирною» справою. Варто докласти зусиль і переконати їх у протилежному; довести, що існує цивільна перспектива. Аби трагічні спогади не довели до межі, психологи закликають мотивувати колишніх солдатів займатися щоденними простими справами: творчістю, кулінарією тощо. Рутинність допомагає  зніматити напругу й розрадитись. Головне, в жодному разі не доводи до ситуації до жорстоких слів на кшталт «я тебе туди не посилав». Досвід постафганського періоду свідчить, що подібні висловлювання - особливо з боку чиновництва, - можуть призвести до непередбачуваних наслідків.    

Олександр Виговський