kopiika.com.ua

СПОВІДЬ ВЕТЕРАНА

Переглядів: 73Коментарі: 0

Була неділя. Ясно світило сонце. На зеленому листі дерев бриніла вранішня роса, на якій сріблястими зайчиками вигравали сонячні промені. Своїм духмяним розмаїттям пестили душу квіти. Мене полонило почуття радості за красу мого рідного краю, моєї неньки України. 

Сьогодні вихідний день, можна й відпочити. Зручніше всівшись у крісло, я занурився в спогади. А допоміг мені старий фотоальбом: я листав його й удивлявся в пожовклі від часу фото. У моїй пам’яті, як у кінострічці, пропливало все моє довге та нелегке життя…
Ось я в партизанському загоні. На мене з фото дивляться бойові побратими, які загинули в кровопролитних боях війни.
Нелегкими були й повоєнні роки. Пригадую, як ми, окрилені Великою Перемогою над ворогом, у складних умовах, часто голодні, змучені та невиспані, відбудовували наше місто. 
А ось зовсім пожовкле фото – це я в повоєнні п’ятдесяті працюю фельдшером на міській станції швидкої медичної допомоги, надаю допомогу пораненим, що постраждали в автомобільній ДТП. 
Листаю далі… Мій погляд зупинився на фото, де я з групою медиків під час ліквідації аварії на ЧАЕС. Позаду нас видніється аварійний реактор. 
Відклавши альбом убік, я поринув у глибокі, сумні спогади. А згадати є що. У моїй пам’яті, немов наяву, злинула тривожна мелодія-клич: «Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой…». Війна! В уяві я побачив, як горять міста і села, душею відчув стогін сивого закривавленого Дніпра, моєї поневоленої, змішаної з кров’ю української землі. А почув – плач  осиротілих дітей. На захист країни піднялися всі, хто тільки міг тримати зброю в руках. 
…Мене на фронт не брали – ще малий, неповні 15 років. 1418 днів і ночей продовжувалася кровопролитна війна. Болем у моєму серці ще й тепер відлунює страшна німецька окупація. Стогнала в ярмі українська земля. Фашистські окупанти виловлювали молодь і відправляли, як рабів, у німецьку неволю. Серед них був і я. 
Після двох років поневолення в концтаборі, тортур, голоду, тяжкої праці, мені вдалося втекти, добратися до окупованої німцями Бельгії, віднайти тамтешніх партизанів, улитися в їхні ряди та стати одним з активних месників.
Наш загін зривав мости, пускав під укіс німецькі ешелони, здійснював різні диверсії проти фашистських окупантів. При підході англо-американських військ наш партизанський загін влився в їхні ряди, і ми разом гнали поневолювачів до самого Берліна. 
Бої були різними. Та мені запам’ятався перший бій, який я й донині згадую. Він не дає мені спокою.
Нашому партизанському загону було наказано здійснити операцію зі знищення німецької групи військ, яка забарикадувалася в приміщенні хімічного заводу, що знаходився на відстані двох кілометрів від бельгійського міста Тамін. 
Зав’язався бій. Спочатку німці мали перевагу, оскільки знаходилися під прикриттям  приміщень заводу. Наш загін був на відкритій місцевості, був незахищеною мішенню, чим і скористалися німці, поливаючи нас шквалом автоматного вогню. У відчаї, з труднощами і втратами нам все-таки вдалося проникнути в приміщення заводу й повністю знищити ворога. У цьому бою загинув мій товариш з України Іван Сахно.
Оглядаючи приміщення після бою, я помітив, що біля вікна, з якого велась найбільш активна стрілянина, на підлозі лежав німець, ледь чутно стогнав. Біля нього знаходився автомат, з дула якого ще виходив пороховий дим. Навкруги валялися стріляні патронні гільзи. Це був зовсім юний, десь 15-16-річний поранений солдат-німчук, з рани грудей якого сочилася кров. Весь блідий, в очах блищали сльози, пересохлі губи щось шепотіли. І все-таки це був ворог, який убив мого товариша й інших побратимів. 
Гнів переповнював душу. Я щосили стиснув автомат, проте натиснути на курок не зміг. Що стримало мене? Не знаю. Можливо, я пригадав, як у німецькому полоні не раз на мене був націлений автомат, з дула якого на мене дихала смерть, та мене щось у ті миті врятовувало. Окрім того, я знав, що Гітлер, відчуваючи свою поразку, відправляв на фронт ненавчених 16-17-річних підлітків, які вже в перших боях гинули. Можливо, цього пораненого німецького солдата спіткала така доля, а його мати, так само, як і моя, день і ніч благала Всевишнього про спасіння від смерті її сина. Я, не вагаючись, дістав свій останній перев’язувальний пакет, наклав ворогу пов’язку на рану й викликав санітарів. 
Мій вчинок у підрозділі оцінили по-різному. Не знаю, яка подальша доля спіткала цього німчука. Якщо він вижив – буде розповідати дітям та онукам, що таке війна, закон якої – убивати. Якщо ти не вб’єш ворога – він неодмінно вб’є тебе. 
Від тих подій минуло вже багато часу, та мене ще й дотепер не покидає сумнів: чи правильно я вчинив? Адже на війні помилування не буває…
Нині з великим сумом та болем у серці я спостерігаю за не менш страшними подіями війни на сході нашої країни, де вже мої внуки та правнуки – воїни АТО – захищають від ворога свою Батьківщину.
За їхню Перемогу та спасіння я буду щиро молити Бога.
Іван Чайка, ветеран війни, член Золотого фонду 
Білої Церкви