kopiika.com.ua

Вікторія Бондаренко: «Прожила б по-іншому, але знову була б щасливою…»

Переглядів: 898Коментарі: 0

Пропонуємо цікаву розмову зі знаним жителем нашого міста, що довгі роки була «голосом», «обличчям» і трохи «душею» Білої Церкви. Йдеться про Вікторію Бондаренко, яка півжиття виголошувала офіційні тексти на всіх без винятку урочистих зібраннях для місцян чи, навіть, від імені місцян. Звісно, в такому амплуа зналася й дружила з багатьма мерами, чиновниками, бізнесменами, митцями, спортсменами, лікарями та науковцями.

Отже, розпочинаємо:

- Ви народилися в БЦ, чи приїхали?

Народилася в Білій Церкві далекого 1957-го року. Саме тоді на екрани країни вийшов культовий фільм «Карнавальна ніч» з Гурченко в головній ролі. Напевно, цей факт уплинув на мою подальшу долю (сміється). Потім за звичною радянською схемою, - дитячий садок, російська школа.

-          Судячи з усього, «Карнавальна ніч» дійсно вплинула дивним чином. А якщо серйозно, - коли проявилася ваша творча натура?

    - Якщо серйозно, в дванадцять потрапила до будинку культури «Сільмаш» і… залишилась там на довгі роки.  Займалася в багатьох гуртках, зокрема в драматичному під керівництвом теперішнього Главрежа нашого академічного театру Вячеслава Ускова. Зіграла більше ніж у 30-ти аматорських спектаклях. Коли підросла, почула від Ускова, мовляв,  треба визначитись, - театральний чи інститут культури? Обрала інститут культури, факультет режисури театральних колективів. По закінченні, у геть молодому віці, повернулася до рідного міста й обійняла посаду художнього керівника БК «Сільмаш». Саме в той час на масиві Леваневського побудували палац культури «Росава». Тобто, в місті зявилася, так би мовити, культурна конкуренція. Напевно, за старою традицією, а може тому, що напроти височів монумент пролетарського вождя, БК «Сільмаш» і далі спеціалізувався на радянському офіціозі. Нам довіряли урочисті заходи партком, профкоми, різноманітні  інші «коми». Партійні керманичі знали, що все відбудеться на належному рівні. В той період почувалася щасливою…

-          А в наступний?

     - І в наступний також. 1982-го року виїхала з чоловіком на соціалістичне будівництво збагачувального комбінату до Монгольської Народної республіки. Влаштувалася за спеціальністю, в будинку культури нашого дружнього інтернаціонального поселення. Чим тільки не займалася: співала, танцювала, декламувала, навіть вперше в житті зіграла в мегапопулярну гру «Що, де, коли?»  Все мені подобалось в МНР, - клімат, напівпустеля Гобі, сопки, місячні пейзажі, робота, колеги, будівельники, монголи. Я полюбила монголів. Навіть їхній густий запах. Європейцям монголи пахнуть бараниною. З того часу баранина – улюблене м'ясо, а Монголія – улюблена країна.  До речі, запитувала монголів, - чим ми їм пахнемо? Казали, квашеною капустою (сміється). Коли ж у 1988-му році повернулися в Білу Церкву, почувалася «не в своїй тарелі». Монголія снилася. Так цілий рік. Аж раптом, одного дня по дорозі на роботу, зловила себе на думці, що зі мною вітаються ледь не всі зустрічні перехожі. Тоді наче блискавка, - мене знають, поважають, я потрібна і я своя, тутешня білоцерківська провінціалка; я – вдома! І знову щаслива.

-          Судячи з розповіді, змалку перебували в проросійському культурному ореолі. Звідки ж така українська?

       - На жаль, моя українська не така, якої б мені хотілося. Звісно, за довгі роки навчилася чисто виголошувати промови. Ви правильно зауважили, зростала в російськомовному середовищі: російська школа, інститут в російськомовному Києві, Монголія тощо. До речі, перші художні книжки на рідній мові прочитала теж у Монголії. Досі пам’ятаю, -  «Хрещений батько» Маріо П’юза та «Ніч лагідна» Фіцжеральда.  Згодом намагалася надолужити втрачене, читала українською, вчилася, вслухалася. Ось ви похвалили мою мову, значить недарма старалася.

  - Повернемось до біографії. Вам довелося працювати з багатьма очільниками та мерами. Як би їх охарактеризували?

     - Так, після того як у 1993-му році перевелася з БК «Сільмаш» до відділу культури, працювала при трьох начальниках і трьох мерах. Цікаво було з усіма. Розпочала при Шуліпі. Він був з породи «гусарів», - витончений, естет, вмів захоплюватися, цінив творчі рішення й творчих людей, відтак завжди досиджував до кінця культурної програми. Згодом обговорював зміст і наповнення заходів на обов’язкових планерках. Савчук не досиджував до фіналу, був менш емоційним і більш прагматичним, сухим, діловим. З Диким працювала мало просто тому, що невдовзі після його обрання вийшла на пенсію. Природно, не знаю його так добре як попередників. Можу оцінювати по якихось зовнішніх ознаках. Безумовно, фактурний «альфа-самець» з приємним голосовим тембром і витриманою правильною мовою, так би мовити,  відрада для жіночого ока (сміється). З іншого боку, теперішні керівники – покоління моєї дочки. Як я можу їх об’єктивно оцінити? Якими критеріями? Наразі інший час, не мій, а їхній, а я в ньому -  звичайний пенсіонер.   

-   Поговоримо про це, про заслужений відпочинок? Чи згодні з англійцями, що вважають пенсійний вік найщасливішою порою життя, мовляв, всі «напруги» позаду, а попереду спокій, відпочинок і творчість, яку не дозволяли собі раніше?

     -          Не згодна з англійцями. Цей постулат має сенс, якщо активна фаза життя не приносила повної радості. Про себе так не скажу; була абсолютно щасливою: раділа вдома, споглядаючи, як зростає моя дитина;  на роботі, спілкуючись з колегами, друзями та приятелями; на відпочинку, займаючись улюбленими справами. Можна сказати, радість природно перетікала з одного сектору життя в інший, а потім у третій і так дальше.  Тепер, на пенсії, лише вчуся знову бути щасливою. Для цього є книги, моє піаніно, медитація, творчість, танці, подорожі, спорт…

- Спорт?

     -          А що ж ви думали. Давно й із задоволенням граю у великий теніс, їжджу верхи, ганяю на велосипеді, багато років захоплююся гірськими лижами, а не так давно уподобала сноуборд. Час від часу подорожую по гірськолижних курортах.

   - Хм, тоді напевно традиційне завершальне питання буде дещо не актуальним. Зазвичай питаю респондентів, - чи змінили б щось у житті, якби довелося розпочати з нуля? Мабуть, ви б нічого не міняли…

      - Не вгадали. Усе б змінили. Дійсно, я прожила щасливий відтинок життя й надалі радісно житиму аж до 87 років – мені так циганка наврочила, - але, якби з нуля, жила б по-іншому. Два досвіди краще за один. Стала б актрисою, чи лікарем, і знову була б абсолютно щасливою та радісною. Хоча бути щасливою й самодостатньою – нелегка повсякденна праця. Повірте мені на слово…   

 

Спілкувався О. Виговський