kopiika.com.ua

Загиблі В «полум’ї голоду»

Переглядів: 63Коментарі: 0

Минулого тижня, 24 листопада, усе людство разом зі світовим українством 85-й раз відзначило сумну, страшну подію – річницю жахливого голоду на найродючіших чорноземах у світі. Офіційно та трагедія носить безжальну холодну назву – голодомор.

Відкриваємо сторінку Вікіпедії й читаємо:  «Голодомор – великий голод 1932-1933 років в Україні, який забрав життя від семи до десяти мільйонів ні в чому не винних людей (зі Спільної заяви делегацій держав-членів ООН, 7 листопада 2003 року). 

Голодомор 1932–1933 років — масовий, навмисно зорганізований радянською владою голод, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму й Південної Бессарабії, які тоді не входили до УРСР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими й  цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху й  фізичне знищення частини українських селян.Проте все вищесказане – лише відсторонена «мертва» статистика, яка жодним чином не передає трагізму тогочасного злодійства. Набагато більше зачіпають «живі» спогади людей, яким довелося пройти крізь «горнило» так званих радянських «політтехнологій». 

Наразі ми пропонуємо читачам кілька правдивих моментів, які, повірте на слово, не залишать байдужою жодну адекватну людину. Серед цих спогадів є пам’ятні ситуації донині живих людей, зокрема і білоцерківців. Зі зрозумілих причин  прізвища нашої землячки ми свідомо не називаємо. 

Очевидці згадують, 

як їх заманювали людожери

Українці, яким пощастило вижити в часи голодомору 1932-1933 років, до цих пір згадують епізоди, що не поступаються сценаріям найстрашніших фільмів жахів. За їхніми розповідями, збожеволілі від голоду селяни починали їсти інших людей, забивали сиріт на вулицях, щоб потім продати людське м’ясо. Дехто викопував тіла вже померлих, щоб нарешті наїстись, а деякі їли власних родичів. Неймовірний голод часом позбавляв не лише співчуття, а навіть і розуму. 

- Пам’ятаю жінку, яка заманювала маленьких дітей, вбивала їх, а м’ясо продавала сусідам. Вона запрошувала до себе й мене, обіцяла подарувати червоні чобітки, але я не пішов, – через багато років згадав Микола Завгородній із Житомирщини. – Згодом, коли батьки з’їдених дітей дізналися про стару, власноруч забили її на смерть. 
Інший свідок, Марфа Тимченко з Київщини, розповідала: «Мій односелець повіз продукти з міста батькам у село, там же була й сестра. Заходить у  будинок, а там сидить батько й два мужики з ним, не голені, чорні. Горить піч, у печі щось вариться, а біля неї лежить рядно, з якого тече кров. Він у батька запитує: «А де мама, сестра?» Батько відповідає:  «Маму ми вже з’їли, он у чавунці м’ясо залишилося, а сестру тільки що вбили, лежить у ряднині». І якийсь із мужиків говорить: «Тепер у нас і свіжина буде!» 
Пані Оля з Білої Церкви згадує, що в її родині також трапився подібний випадок: «Мама якось залишила нас із сестрою на свого молодшого брата, нашого дядю, щоб той доглянув нас до її приходу. Спочатку все було добре. Дядько мовчки сидів на лаві й відсторонено споглядав сірий вуличний пейзаж. Потім зазвав сестричку в іншу кімнату. Більше живою я її не бачила. Коли повернулася мама, здала брата в міліцію за канібальство.  Я її згодом запитуала, чи пробачила вона дядю Ігоря. Сказала, що пробачила, адже через лютий голод він геть збожеволів. А ще наша хата стояла біля шляху на цвинтар. Мені особисто не-одноразово доводилось бачити, як зголоднілі люди поралися вночі біля могил. Тобто викопували із землі (тоді ховали неглибоко, півметра – метр, не глибше) свіжі трупи й намагалися їх вкрасти. Мама наказувала заплющити очі й не дивитись. Згодом, коли недавніх мерців повикрадали, почали забирати давніші тіла. Їли їх, але не спасалися від смерті – вмирали від трупного отруєння».  

Голод з’їв співчуття

Спочатку, коли гнилі продукти або лушпиння ще залишалися в схованках, українці намагалися допомагати одне одному, як могли. Хто багатший, міг поділитися жменею лушпиння чи старої засохлої квасолі. Однак згодом, з наростанням безумного голоду, співчуття зникало навіть до рідних.

«Мати розповідала: батько помирає від голоду, а я сиджу в кутку, дивлюся на нього й мені його ані трохи не шкода. Я чекаю, коли він помре, щоб устати й піти знайти щось для себе», – розповіла мешканка села Березянка Київської області пані Марія. 

Харків’янка Наталія Бабай згадує, як у її сім’ї відбирали останню провізію: «Коли в наш будинок завітали незвані гості, щоб підмести з горища залишки харчів, мама плакала й благала зглянутися, адже мала чотирьох дітей. «Якщо пошкодуємо, то опинимося на твоєму місці. А нам теж жити хочеться», – було їй у відповідь». 

85 років потому 

У черговий раз 24 листопада українці запалять поминальні свічки на підвіконнях. Цей символічний жест покликаний не дати забути, що насправді є національна неволя, підлість верховних можновладців, лютість доморощених колабораціоністів. До сьогодні доводиться чути навіть від деяких державних людей, що буцімто голодомор в Україні насправді не відповідає означенню «геноцид». 

Із цього приводу приведу дослідження комісії Конгресу Сполучених Штатів. Спираючись на дослідження американських науковців Джеймса Мейса та Роберта Конвеста, які багато років займалися дослідженнями фактів тих давніх трагічних подій в Україні, Комісія Конгресу США дійшла беззаперечного висновку, що голодомор за всіма ознаками відповідає загальноприйнятому визначенню геноциду.

У цьому контексті зауважимо: наразі більше 25 держав світу, американський Конгрес, більше двадцяти штатів  США офіційно визнали голодомор геноцидом українського народу. Відповідно до соціологічних опитувань, які час від часу проводяться в Україні, близько двох третин наших громадян абсолютно переконані в тому, що голодомор 1932-1933 років був справжнім геноцидом, спровокованим керівництвом комуністичної імперії проти українців та українства. 

Хто придумав свічку пам’яті 

на підвіконні?

Ідея акції «Свічка у вікні» на знак ушанування загиблих у голодоморі належить вищезгаданому Джеймсу Мейсу, який фактично присвятив життя вивченню української історії, зокрема й страшного голодного періоду. Його вдова прохопилася на презентації книги Мейса «Україна: матеріалізація привидів»: «Він завжди знав, що в Україні вирішується доля не лише Європи, але й усього світу». Книгу, присвячену Україні, презентували в Києві 2016 року. У ній зібрані  злободенні статті про минуле й сучасне нашої країни, які стосуються історії, політики, економіки та реформ. Частина праць  публікувалася  вперше. Їх зібрала й упорядкувала вдова історика Наталя Дзюбенко-Мейс. За її словами, дослідник передбачив нинішні події в Україні, зокрема революції та визвольну боротьбу проти Московії.