kopiika.com.ua

«Затерті» сторінки історії, або Зникле ім’я директора сільгоспінституту

Переглядів: 82Коментарі: 0

Тим, хто по-справжньому цікавиться історією Білоцерківського краю, кожна чергова зустріч на краєзнавчих читаннях ім. о. Петра Лебединцева відкриває одну з надзвичайно цікавих сторінок книги життя регіону.

Інколи її сторінки могли бути надійно сховані в архівах, інколи – витерті назавжди тодішньою бюрократичною номенклатурою, щоб нащадки не змогли ані розібратися, ані засудити всіх тих, хто лише на паперах «творив життя» й тодішніх героїв часу… Але час від часу та сама бюрократична машина давала збій – і зберігала докази проти самої себе, залишаючи яскраві (хоча й нечисленні) документи…
 Чергова зустріч істориків, краєзнавців у конференц-залі Білоцерківського краєзнавчого музею, що відбулася нещодавно, традиційно дала можливість для оприлюднення кількох доповідей.
Історик Олексій Стародуб висвітлив окремі роки із широкої теми побуту та діяльності православного духівництва Білої Церкви (станом на 1810 рік). Були наведені деякі відомості на основі клірових записів шести білоцерківських парафій (із державного архіву). У документах вказуються окремі біографічні дані священиків, наявність земельних наділів, садиб, одягу, інших володінь, а також особливості поведінки з парафіянами. 
Зокрема, у відомостях навіть вказується про гордовитість («пихатість») священика Антонія Павловського, який був особистим духівником графині Олександри Браницької. (Більш того, представники цієї фамілії змогли добитися документальних доказів дворянського походження їхнього роду.) За словами спеціаліста, православних мешканців Білої Церкви на початку ХІХ століття було трохи більше, ніж 4,5 тисячі, при цьому даних про старовірів (розкольників) у містечку в документах не вказується. 
Прозвучала інформація, що, за даними записів Лаврентія Похилевича, демографічна цифра цього регіону становила в той період близько 12 тисяч (при цьому чверть від народжених не доживала до 10-річного віку). 
Історик, кандидат історичних наук Євген Чернецький розповів про документ, який підкреслює окремі дані про родину священика отця Івана Похилевича та двох його синів (Лаврентія й Федота). Як відомо, надвірний радник, краєзнавець Лаврентій Похилевич став відомим, завдяки  авторству твору «Сказанія про населені місцевості Київської губернії…» (1864 р.), а брат Федот Іванович став не лише спадкоємцем його земельних наділів (зараз – с. Любимівка Вишгородського району), але й хранителем і власником творчої спадщини брата, піклуючись про збереження цих документів. За архівними документами, також стало відомо, що Федот вийшов у відставку в скромному чині колезького асесора. 
Під час засідання цікаву й неоднозначну тему зачепив краєзнавець Олександр Мартиненко: «Забуте ім’я: директор БЦСГІ в 1939-1940 рр. Максим Мойсейович Бамбура (до 110-ї річниці з дня народження)». 
Як пояснив пан Олександр, у музеї БНАУ є стенд із даними про загиблих або зниклих безвісти під час Другої світової війни, причетних до історії та розвитку цього наукового закладу. Там зазначено імена близько сотні людей. Між тим, серед згаданих персоналій Олександр Бамбура займав найвищу посаду (чи то «виконуючого обов’язки» або «директора інституту»). Знищено було не лише архів Білоцерківського сільськогосподарського інституту, але й двох київських вузів (пов’язаних з агрономічним факультетом). Зокрема, було знайдено документи, газетні статті, де він згадується саме як директор. 
За документами, Максим Бамбура наприкінці 1930-х років був призваний та служив у авіаційному полку, який був дислокований у Гайку (у Білій Церкві). У подальшому, у серпні-вересні 1941-го, Бамбура «зник безвісти»: його батальйон брав участь у захисті Києва, потрапив у оточення (район Пирятина). Але деякі факти випливають уже із чужої особової справи (громадянки Посталовської, його дружини, яка працювала на кафедрі сільгоспінституту). Питання, чи був М.М. Бамбура директором с/г інституту, поки залишається відкритим…
Відомий білоцерківський історик Сергій Бурлака в ході засідання розповів про гіркі сторінки розслідування справ учасників українського підпілля наприкінці січня 1944 року, після поновлення радянської влади, – на матеріалах архівно-кримінальної справи ОУНівців із села Лосятин Гребінківського району (матеріали архіву СБУ). Наведені документальні свідчення про арешт 11-х мешканців села як «учасників Організації українських націоналістів», про жорстокі допити людей, причетних до націоналістичних організацій. 
Особливість була в тому, що саме в цьому селі проводили націоналістичну діяльність А. Шевченко, І. Каліниченко, які несли ідеї України як самостійної держави (тобто ті ідеї, які переслідувалися як нацистами, так і «совєтами»). Лосятинці розповсюджували націоналістичні ідеї («бандерівського руху») також на сусідні села. Радянський суд відбувся наприкінці 1944 року: чотирьох із них засудили до вищої міри покарання, іншим дали великі терміни – до 25 років ув’язнення... 
Крім того, на краєзнавчих читаннях своє бачення історичних реалій благоустрою Білої Церкви в 1944-1953 рр. розповів присутнім історик Анатолій Бондар. Окрему увагу він акцентував на зловживаннях чиновників та службовців радянської влади.
 
Наталія Вереснева