kopiika.com.ua

Життя, віддане Україні та мистецтву

Переглядів: 167Коментарі: 0

 У розпал святкувань чергової річниці незалежності держави найкраще приурочити традиційну рубрику «Маловідома Біла Церква» людині, яка присвятила талант і свою творчість молодій і тендітній Українській республіці. У  цьому матеріалі йтиметься про Павла Ковжуна – справжнього патріота України, який певний час навчався в Білоцерківській гімназії.  Також традиційно посилаємося на книгу знаних білоцерківських авторів Бондаря та Смутка про видатних особистостей, так чи інакше причетних до вищезгаданого навчального закладу.   

Так вийшло, що Павло Ковжун певний час дійсно проживав у нашому місті й навчався в Білоцерківській гімназії. 

Народився 15 жовтня 1896 року в селі Костюшки Овруцького повіту Київської губернії (сучасна Житомирщина) у родині сільського фельдшера Максима Гавриловича Ковжуна. Згодом родина переїхала до Василькова, де 1 червня 1911 року Павло закінчив двокласне міське училище. Атестат, виданий молодому Ковжуну, досі зберігається в Київському міському архіві.

Сталося, що черговим службовим відрядженням батька була Біла Церква. Пан Максим працював тоді фельдшером у селі Великополовецькому. У той самий час Павло навчається в Білоцерківській гімназії. Навчався добре, тому й запам’ятався місцевим викладачам та колежанкам. Згодом, вступивши до Київського художнього училища, він познайомився з прогресивними українськими інтелігентами: Гнатом Хоткевичем, Павлом Холодним, Миколою Лисенком, Іваном Стешенком. Сам митець згадує першого вчителя малювання, брата українського письменника Степана Васильченка – Федора Панасенка. Під його впливом ще юний Ковжун уперше відчув себе свідомим українцем. 

Ставши вільним слухачем художнього училища, невдовзі захоплюється графікою, опановуючи  її самостійно, оскільки в училищі вона не викладалася. Через матеріальну скруту закінчити училище йому, на жаль, не вдалося, проте все своє життя Павло Ковжун все одно присвятив образотворчому мистецтву. Його малюнки з’являлися в журналах «Сяйво», «Маяк», «Вітчизна», «Дзвін», «Віснику культури та життя», в іншій київській періодиці. До того ж він редагував популярний тоді часопис «Голос юнацтва». 

На свої перші картини пан Павло отримав вісімдесят схвальних відгуків у пресі. Художника запрошували до мистецького українського відділу київського тижневика «Огні». Ковжун друкувався з відомими братами Семенками (старший, Михайло, – поет, а молодший, Василь, – художник). Разом вони створили перший в Україні Київський футуристичний гурток. На початку ХХ століття художник увійшов до грона визначних майстрів у царині малярства й графіки, як-от Мурашко, Новаківський, П. Труш, Бурачек та інші.

Перша світова війна застала Ковжуна в Криму, де той готувався до чергової виставки. У його особовій справі зберігся лист до директора Київського художнього училища Кричевського, у якому Павло просив про допомогу. Його призвали до російської армії, а він намагався відновитися на стаціонарному навчанні в училищі, щоб отримати відстрочку. Проте прохання художника не задовольнили. Відтак,  Ковжун потрапляє на фронт, де був двічі пораненим.

Початок української революції застав художника на фронті. Після виступу за українізацію полку він мав бути притягнутий до військово-польового суду, та,  на щастя, тоді минулося. Проте Павлові Ковжуну вдалося українізувати не лише  свій полк, а й гарнізонний корпус. Він примудрився видати першу на румунському фронті військову газету «Козацька думка». Згодом Павло Ковжун став представником Центральної Ради в місії до Румунії. Переїхавши до Києва, був мобілізований Центральною Радою до Військово-історичного відділу Генерального штабу.

Уже після демобілізації став одним з організаторів видавництва «Ґрунт» і секретарем «Універсального журналу». Вступив до Української державної академії мистецтв. У 1918 році, під час повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, виїхав із Києва, а після встановлення радянської влади разом з іншими діячами УНР емігрував. 1920 року разом з дружиною Тамарою опинився в Станіславі (сучасний Івано-Франківськ). Співробітник редакції щоденного органу емігрантського українського уряду «Українське слово» письменник та публіцист Федір Дудко так означив своє враження від першої зустрічі з Ковжуном: «Під мундиром старшини армії УНР билося гаряче серце митця». 

1921 року подружжя Ковжунів переїздить до Львова, де й починається найбільш плідний період життя митця. Там разом з колегами-побратимами Павлом Холодним, Василем Крижанівським, Володимиром Січинським він заснував гурток українських митців, які співпрацювали з багатьма часописами.

Особливу популярність Павлові Ковжуну принесло оформлення книг Івана Франка «Борислав сміється», «Панські жарти» «Зів’яле листя», виданих у 1921–1922 роках. 

Дослідники зазначали, що творчістю саме цього художника визначався рівень книжкової графіки загалом. Репродукції його робіт публікувалися в літературно-мистецьких альманахах того часу. Крім того, Павло Ковжун завідував редакціями мистецьких часописів «Митуса» та «Будяк». 

Відтак, П. Ковжун посідав чільне місце в Асоціації незалежних українських митців (АНУМ),  яка, крім іншої діяльності, займалася  організацією малярських виставок у Львові й інших містах. Помер художник 15 травня 1939 року. Його  поховали у Львові.

Підготував О. Виговський