kopiika.com.ua

Життя, відкладене на потім

Переглядів: 431Коментарі: 0
На потім. Усе на потім.  Розбирала шафи й  знайшла постільну білизну 1979 року випуску. Була вже жовтою й поіржавілою на складках.  Мама, звичайно, скаже: «Нічого, заберу в село, там однаково, на якому спати, аби чисте...»
Ще були якісь мереживні комбінації із цінниками «12 руб», жодного разу не одягнені. Такі, знаєте, красиві, бордові, з люрексом. А ще знайшла тарілки з ведмедиками, перекладені отим коричневим папером, якого вже років із двадцять немає в обігу. Набір виделок і ложок із мельхіору в коробці, оббитій синім оксамитом. Поплямовані, вони  з німим докором дивилися на мене: «Чому ми тут лежимо сорок років?» Якщо гарно пошукати на горищі, то можна ще знайти пакет із трикотажем із Білоцерківської швейної фабрики. Теж уже затхлим і пожовклим. 
Мама, коли мала можливість, то стягувала в хату весь дефіцит, доступний у ті часи, і берегла на якісь там особливі випадки. Випадки так і не трапилися, а  життя майже пройшло. Хоча хто знає, як усе б обернулося, якби користувалась усім тим, а не відкладала  на незрозуміле «потім».
Нещодавно на мамин день народження ми  подарували їй набір каструль, красивий і недешевий, а вона продовжує готувати в тих же роздовбаних баняках, що й тридцять років тому. «Мамо, а чому  в нових не вариш?» - «Та замастяться, затруться, нехай стоять».   
І аж доторкнутися рукою можна до того комплексу меншовартості,  що вбивали нам  у голови  чи не століття:  «Людина має жити скромно», - який накладається на дивну бундючність:  «І в мене є дорогі й гарні речі, але нехай лежать».
Мабуть, мені не пощастило, але в усіх, кого я знаю, є щось своє «на потім». У кого любов: «Я збережу її, а коли  з’явиться потім «хтось», ох, як  я його любитиму!» У кого шовкові простирадла:  «Та я поки на ситчику переб’юся, а вже потім, коли куплю красиве ліжко в нову квартиру, то вже застелю». У кого – мова:  «Зараз не час, от потім, коли все заспокоїться, то я зразу на солов'їній защебечу, а поки ще щоб когось ненароком не образити».
А все оте красиве, дороге, зручне й корисне  лежить роками, і жовкне, і вкривається пилом та  іржею, і втрачає блиск та актуальність.  І що цікаво: як правило, та нагода так ніколи й не трапляється.  От якось так...